Удень судить, увечері йде на допит

Питання про незалежність і недоторканність суддів – одне з найдискусійніших. Визнаючи атрибутивність цих принципів для сучасного суспільства, різні сили по-різному тлумачать їхні форми, прояви та механізми. Така ідеологічна поляризація викликана суперечністю деяких конституційних норм, які гарантують усім рівні права і водночас надають окремим категоріям осіб, у тому числі й суддям, право на додаткові привілеї.

Суддівський імунітет як спосіб уникнення відповідальності

Особисті привілеї громадянина, який обіймає посаду судді, дають йому підстави перебирати на себе виняткові права та створювати умови для уникнення від відповідальності за скоєння різного роду правопорушень. А оскільки судді впливають на призначення своїх колег на відповідальні посади, контролюють основні функції своєї діяльності, забезпечують непідконтрольність державі та суспільству, є всі передумови для створення в судовій системі клімату кругової поруки. Усе це результат недосконалості вітчизняного законодавства, особливо в галузі кримінального судочинства. Одна з основних проблем, з якою суспільство стикається в судовій сфері, – хабарництво. Подолати це ганебне явище за існування такого блага, як недоторканність, фактично неможливо. Щоб посадити суддю на лаву підсудних і застосувати до нього каральні заходи, слід пройти складний процесуальний шлях. Парадоксальність цієї ситуації полягає в тому, що існуюча організація попереднього слідства (яка охоплює порушення кримінальної справи, збір достатніх доказів, притягнення до кримінальної відповідальності та постановлення обвинувального вироку) діє в інтересах судді.

Центральне місце в системі процесуальних дій на стадії досудового слідства займає визнання особи обвинуваченим. Від законності й обґрунтованості цієї дії безпосередньо залежать правомірність застосування до обвинуваченого запобіжного заходу і створення належних умов для повної та безперешкодної реалізації спеціальних прав учасника кримінального судочинства. Невипадково закон передбачає обов’язковість явки обвинуваченого та пред’явлення йому обвинувачення в доволі стислі строки. Це необхідно, щоб зазначена особа могла захищати свої інтереси всіма дозволеними законом способами та засобами. І навіть застосування приводу до обвинуваченого, який умисно ухиляється від слідства, підпорядковане саме цій меті.

Але ці правила поведінки прописані лише для пересічного громадянина. Суддя ж, який повинен з’являтися за викликом слідчого, може під різними приводами, прикриваючись недоторканністю, не підкорятися цьому припису. Він розуміє, що його не доставлять у примусовому порядку та не візьмуть під варту, – імунітет не дозволяє, отже, можна ігнорувати вимоги закону.

Ще одна причина слідчої тяганини – штучне затягування ознайомлення з матеріалами кримінальної справи. Правда, ця хвороба властива майже всім обвинуваченим, адже закон не обмежує їх і захисників у часі, необхідному для ознайомлення з матеріалами справи.

Існують й інші способи ухилення судді від кримінального покарання. Так, за загальним правилом судового розгляду справи участь підсудного в судовому засідання є обов’язковою. У разі його неявки головуючий зобов’язаний відкласти розгляд справи, оскільки процесуальний закон передбачає всього два випадки розгляду справи за відсутності підсудного: коли той перебуває за межами України й ухиляється від явки до суду і коли справу про злочин, за який не може бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі, підсудний просить розглянути за його відсутності. Ось і виходить, що суддя може з поважних або без поважних причин не з’являтися не тільки до слідчого, але й до суду при розгляді його кримінальної справи аж до свого звільнення з посади за віком.

Застосовувати ж до обвинуваченого судді заходи процесуального примусу або замінити йому запобіжний захід суворішим не дозволяє імунітет. Залишається один вихід: звернутися до парламенту з поданням про надання згоди на арешт судді. Проте цей шлях довгий і тернистий.

Сьогодні судді ні перед ким не звітують, ніхто не аналізує їхню роботу, вони дозволяють собі ганебні вчинки, а зняти їх з посади практично неможливо. І все це тому, що, формуючи національну судову політику, ми вдалися до крайнощів і визначили успіх правової держави лише через призму судової влади. Демократичне правосуддя не може виконувати надані йому повноваження без системного функціонального і логічного взаємозв’язку з демократичною законодавчою та виконавчою владою. Закони приймаються для захисту населення та безпеки країни, а їх виконання покладене на суди. Тож діяльність останніх має збігатися із загальними принципами та завданнями розвитку суспільства і правової системи. Якщо ці принципи порушуються, потрібен дієвий вплив на законодавчу діяльність, яка є однією з основ формування законозастосовної практики.

Недосконалість процедури зупинення повноважень судді

Не менш заплутаною процедурою у кримінальному процесі є усунення судді з посади в разі притягнення його до кримінальної відповідальності за скоєний злочин. Ідеться про особливий механізм притягнення судді до кримінальної відповідальності в разі вчинення ним посадового або іншого злочину та усунення з посади під час проведення досудового слідства. Це питання дуже актуальне.

Кидається в очі розбіжність деяких законодавчих актів щодо відповідальності суддів за дії, несумісні з ідеалами правосуддя. Свого часу вітчизняне законодавство пішло на компроміс, закріпивши право Верховної Ради України давати згоду лише на затримання та арешт судді. У цьому, можливо, була своя логіка. За таких обставин парламент покладав на слідство і суд обов’язок самостійно вирішувати питання про порушення кримінальної справи, притягнення судді до кримінальної відповідальності та визначення ступені його вини. Однак ще тоді правознавці та представники судових органів вважали такий механізм не зовсім вдалим, адже він руйнував “дисциплінарну владу”, що значно послабляло імунітет судді від кримінального переслідування. Так, Закон “Про статус суддів” до березня 2004 р. визначав особливий механізм усунення судді від виконання повноважень у разі притягнення його до кримінальної відповідальності – зупинення повноважень судді та позбавлення його недоторканності Верховною Радою. Перший варіант згаданого законодавчого акта передбачав, що в разі пред’явлення судді обвинувачення кваліфікаційна комісія суддів упродовж семи днів розглядає і вирішує на своєму засіданні питання про зупинення повноважень цього судді. Рішення про це надсилалося голові відповідного суду, який у день його отримання повідомляв суддю про усунення його з посади. З цього моменту суддя припиняв відправляти правосуддя. Однак парламент вилучив із Закону це положення через відсутність відповідних конституційних повноважень, не запропонувавши нічого нового.

Після такої нормотворчої реанімації було навіть намагання впорядкувати це питання. Про нього просто забули. Натомість ми отримали спотворену ст. 147 Кримінально-процесуального кодексу України, згідно з якою вперше призначений суддя, який вчинив злочин, усувається з посади Президентом на підставі вмотивованої постанови Генерального прокурора, а більш кваліфікований суддя, якого обрано безстроково, – слідчим на загальних підставах. Для цього органу досудового слідства достатньо залучитися лише санкцією прокурора чи його заступника і направити постанову за місцем роботи судді для виконання.

На перший погляд, така концепція проста і зрозуміла. Проте на практиці виникає безліч питань. І перше з них стосується наявності в голови суду правових підстав для усунення обвинуваченого судді від здійснення правосуддя. Адже ч. 2 зазначеної статті не визначає конкретно коло осіб, наділених повноваженнями усувати обвинуваченого з посади. Мабуть, у цьому контексті законодавець мав на увазі керівників підприємств, організацій та установ. Однак ототожнення статусу голови суду зі статусом посадових осіб інших професій є дещо сумнівним.

Це пов’язано з автономністю судової влади, яка характеризується особливим порядком призначення й обрання суддів, зупинення їхніх повноважень, звільнення з посади, а також процедурою здійснення правосуддя. Такий підхід проявляється і в нормативному аналізі положень чинного Закону “Про судоустрій України”, які наділяють голів судів загальної юрисдикції правом усувати обвинуваченого суддю з посади лише на підставі відповідного правового акта.

Доводиться визнати, що така неузгодженість на законодавчому рівні ускладнює вирішення питання про кримінальне переслідування. По-перше, виникає проблема, пов’язана із практичним застосуванням постанови слідчого, адже незрозуміло, чи є цей процесуальний документ саме тим, який дає право на усунення судді з посади, і чи не буде це втручанням в інституціональну незалежність судів. Ця невизначеність призводить до того, що деякі голови загальних судів не наважуються брати на себе таку відповідальність і залишають постанову слідчого без задоволення. По-друге, залишається без відповіді запитання: як усунути з посади голову суду в разі вчинення ним посадового або іншого злочину? І по-третє, зупинення повноваження судді має здійснюватися на стадії порушення кримінальної справи. Тоді не виникала б парадоксальна ситуація, за якої вдень суддя ухвалює судові рішення, а ввечері змушений іти до слідчого на допит. Немає сумніву, що такі правові казуси дискредитують не тільки окремого служителя Феміди, але й усю судову систему. Рівень правової держави має визначатися місцем суду в системі органів державної влади і його роллю в захисті прав і свобод людини та громадянина.

Наша біда в тому, що, створюючи умови для незалежної судової діяльності, ми забули про самих суддів, які майже повністю вийшли з-під контролю і часто діють усупереч вимогам чинного законодавства. Причин такого становища можна назвати безліч. Головна з них – недосконалість правової бази. За останні роки прийнято чимало законів, пов’язаних з реформуванням кримінального судочинства та судової системи. На жаль, більшість із них перебувають у реанімаційному стані. Тому не дивно, що поза правовим полем залишилися важливі питання, що розглядаються в ході провадження у кримінальних справах. Зокрема, питання про усунення обвинуваченого судді з посади. Недосконалість цієї процедури слід було б компенсувати за допомогою нового кримінально-процесуального закону і Закону про статус судді, визначивши в них механізм таких дій. Можливо, доцільно покласти ці функції на кваліфікаційні комісії суддів або на інші органи суддівського самоврядування.

Отже, через плутанину в чинному законодавстві кримінальні справи іноді розслідуються роками, десятки разів відкладаються слухання в суді, деякі справи закриваються, а якщо і закінчуються винесенням обвинувального вироку, то засудженим призначають принизливі строки покарання. Тому суспільство потребує політичної активізації, щоб спонукати законодавчий орган до вирішення питання про позбавлення суддів привілеїв і принципи формування суддівської влади.

Борис Свиридов (Правовий тиждень, № 24, 22 червня 2010)

Стаття опублікована у вівторок, 29.06.2010, у категорії Право, суди. Ви можете відслідковувати відповіді на цю статтю за допомогою RSS 2.0.

Написати відповідь


2 + = одинадцять

--


Календар публікацій

Червень 2010
П В С Ч П С Н
« Тра   Лип »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930