Реформа української адвокатури: проектів більшає, та чи буде прийнятий хоча б один?

Останніми роками в Україні неодноразово намагались ухвалити новий Закон “Про адвокатуру”. Складається враження, що чинний Закон “Про адвокатуру” від 19.12.1992 р. № 2887-XII настільки недосконалий, що потребує негайної заміни. У Верховній Раді України зареєстровано три законопроекти, які викладають чинний документ у новій редакції: № 1430 (Юрія Мірошниченка, Юрія Кармазіна, Дмитра Шенцева та інших), № 4353 (Сергія Власенка, Ірини Бережної та Сергія Міщенко) і № 43531 (Андрія Портнова, Святослава Олійника та Володимира Пилипенка). Їхні цілі – створення професійних адвокатських об’єднань, розширення прав адвокатів і гарантій під час здійснення ними професійної діяльності, визначення обов’язків державних органів, інших організацій і установ у відносинах з адвокатурою, а також встановлення монополії адвокатури (як повної, так і часткової) на надання правової допомоги.

Невже чинний Закон “Про адвокатуру” настільки недієвий, що спричинив хвилю адвокатської реформи? Багато адвокатів скажуть, що чинний Закон не такий вже й недосконалий, він не містять норм, які б заважали роботі чи обмежували діяльність адвокатів. Навпаки, завдяки йому ми маємо визначені права і гарантії адвокатів, що забезпечують їм хай і мізерну, але все ж таки перевагу над іншими правозахисниками. Якщо з цікавості підрахувати кількість змін, внесених до чинного Закону України “Про адвокатуру”, нарікання на його недосконалість залишаться незрозумілими, адже здебільшого доводиться слухати скарги адвокатів на процесуальне законодавство. Проте багато юристів, серед яких є й адвокати, вважають, що чинний Закон вже виконав свою місію і потрібно рухатися далі, у напрямку реформування адвокатури, судової системи, нотаріату тощо.

Що ж пропонують автори законопроектів? Найбільшу увагу вони приділяють запровадженню монополії адвокатів на надання правової допомоги у кримінальному, цивільному, адміністративному і господарському судочинстві. Інакше кажучи, надавати правову допомогу в судах зможуть тільки адвокати. Ця ідея “реформаторів” дуже сподобалась практикуючим адвокатам.

Пояснення просте: сьогодні надавати юридичні послуги в судах можуть не лише адвокати, але й будь-які призначені представники. Перевага адвокатів над звичайним представником відчутна тільки у кримінальних справах. А в господарських, адміністративних та цивільних справах адвокат нічим не відрізняється від юриста. Таким чином, адвокатура позбавлена особливого статусу та виключних переваг над “іншими фахівцями в галузі права”, які здебільшого навіть не мають юридичної освіти.

Є й інше запитання: що робити з висококваліфікованими та компетентними юристами, які не змогли або не виявили бажання отримати свідоцтво адвоката? Мабуть, за логікою ініціаторів законопроектів, їм потрібно залишити судову практику і стати в чергу за свідоцтвами.

Крім того, законопроекти хочуть змусити адвокатів стати членами “органів адвокатського самоврядування”, які будуть наділені відповідною компетенцією для захисту прав адвокатів і представництва перед державою, що дозволить організувати адвокатуру та поновити її корпоративний дух. Наприклад, законопроект № 4353 передбачає обов’язок адвокатів здобути членство в регіональних колегіях, інакше адвокати не матимуть права здійснювати професійну діяльність. Автори документів вважають, що наявність так званих органів адвокатського самоврядування забезпечить належну кваліфікацію адвокатів. А чинний закон, який не обмежує адвокатів членством в адвокатських об’єднаннях, дає змогу вибирати організаційну форму діяльності та не заважає працювати.

Ідея авторів законопроектів стосовно примусового членства в адвокатських організацій сприймається загалом переважно негативно. Таке членство має ґрунтуватися не на примусі, а на стимулах. Так, адвокатура має бути організованою, але за її організованість адвокати не повинні платити своєю незалежністю. По-перше, такий обов’язок передбачає втрату адвокатами незалежності, до якої вони вже звикли. По-друге, органи адвокатського самоврядування, безперечно, матимуть вплив на їхню діяльність. А по-третє, адвокати сплачуватимуть внески, розмір яких навряд чи буде закріплений нормативно.

В адвокатурі існує і низка інших проблем, які бажано було б розв’язати шляхом нормотворчості, розробляючи не тільки нові законопроекти про адвокатуру, але й інші нормативні акти.

Так, існує проблема, внаслідок якої допуск до адвокатської діяльності мають особи без належної професійної підготовки та відповідних моральних якостей. Згідно із чинним Законом “Про адвокатуру” юрист може стати адвокатом, здавши кваліфікаційний іспит у кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури. Не секрет, що основне джерело фінансування кваліфікаційно-дисциплінарної комісій – плата за здачу іспитів. Отже, кількість адвокатів в Україні прямо впливає на фінансовий стан комісії. Мабуть, не потрібно говорити, що керівництво обласних колегій зазвичай обіймає керівні посади і в кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури відповідних областей, а тому іспит не є перешкодою для більшості тих, хто бажає стати адвокатом. Вирішення цієї проблеми – невідкладна справа, адже годі сподіватися на проведення успішної адвокатської реформи для адвокатів, яким бракує юридичних знань.

Інша проблема полягає в несприятливій системі оподаткування та існуванні паралельно з адвокатурою підприємницької юридичної діяльності. Так, чимало адвокатів займають дві позиції залежно від режиму оподаткування: адвоката або приватного підприємця. Відповідно до п. 9 ст. 1 Закону України “Про податок з доходів фізичних осіб” діяльність адвокатів визначено як незалежну професійну діяльність, проте цей закон не містить норм щодо особливостей оподаткування доходів осіб, які здійснюють незалежну професійну діяльність, зокрема індивідуальну адвокатську діяльність. Виходячи з цього порядок оподаткування адвокатів визначається загальними нормами законодавства, що на практиці породжує безліч питань. Досі немає чітких норм, що регулювали б склад витрат, безпосередньо пов’язаних з одержанням доходів від адвокатів. Вважаємо, що вже прийшов час розмежувати юридичну практику, підприємницьку та адвокатську діяльність і нарешті врегулювати питання про оподаткування адвокатської діяльності, внісши зміни до податкового законодавства.

Ще одна проблема полягає у відсутності реальних гарантій адвокатської діяльності. Особливо це стосується виїмки слідчими документів, які знаходяться в адвоката. Так, Кримінально-процесуальний кодекс України не передбачає адвокатської таємниці як окремого виду таємниці. Органи досудового слідства часто намагаються, порушуючи вимоги ст. 9, 10 Закону “Про адвокатуру” та ст. 48 КПКУ, яка визначає обов’язки і права захисника, здійснити виїмку документів, пов’язаних з виконанням адвокатом доручення, як в адвокатів, так і в адвокатських об’єднань. Таким чином, необхідно закріпити в КПКУ поряд із тлумаченням державної та банківської таємницї чітке тлумачення адвокатської таємниці.

Є й безліч інших проблем, які виходять за межі Закону “Про адвокатуру” і є проблемами правосуддя взагалі, проте безпосередньо впливають на адвокатів. Тому успішна адвокатська реформа не обмежується прийняттям нового Закону “Про адвокатуру”, та й взагалі необхідність її проведення ставиться під великий сумнів. Сьогодні не визначено коло повноважень адвоката, ніхто не може пояснити різницю між адвокатом та іншими юристами з погляду основних функціональних обов’язків. Усі розуміють, що адвокатура має бути особливою сферою застосування професійних знань, проте визначити цю сферу, наприклад як нотаріат, чомусь ніхто не квапиться. Так яку сферу реформувати? Юридичну практику загалом чи не визначену поки адвокатську діяльність?

Володимир ГОШОВСЬКИЙ (Правовий тиждень, № 26, 6 липня 2010)

Стаття опублікована у середа, 07.07.2010, у категорії Право, суди. Ви можете відслідковувати відповіді на цю статтю за допомогою RSS 2.0.

Написати відповідь


− 7 = один

--


Календар публікацій

Липень 2010
П В С Ч П С Н
« Чер   Жов »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031