Право власності: непросто захистити та треба ще повернути

З року в рік численні аналітичні огляди фіксують збільшення кількості махінацій на ринку нерухомості. Раніше це обґрунтовувалося небаченим попитом на “кращий за золото” різновид інвестицій, який і послаблював увагу учасників ринку. Зараз цю тенденцію пояснюють, навпаки, зменшенням обертів на ринку нерухомості, значним зниженням цін на неї, хвилею іпотечних продаж, а отже, можливістю завуалювати за низькою ціною вади правового статусу об’єкта продажу. Так чи інакше, шахрайство з об’єктами нерухомості було, є і, мабуть, буде завжди.

Реальний приклад

Існують юридичні заходи, за допомогою яких належний власник може захистити своє порушене право власності та за судовим рішенням відновити статус-кво своєї приватної власності. Але, на жаль, інколи це набагато легше зробити юридично, ніж повернути можливість реально користуватися своїм майном.

Наведемо приклад із життя. Шляхом декількох протиправних правочинів посадових осіб за змовою із третіми особами майно юридичної особи “ІКС” — нежитлові приміщення (комерційна нерухомість в дуже привабливому регіоні) вибуло з її володіння, двічі змінило хазяїв і потрапило в розпорядження ТОВ “ЗЕТ”. Кримінальна справа за фактами шахрайства завершилася обвинувачувальними вироками. Проте, оскільки нерідко цивільний позивач у кримінальній справі не може досягти реального результату у вигляді повернення вибулої з володіння власності, ТОВ “ІКС” ініціювало та виграло процес у цивільному провадженні, отримавши рішення про визнання недійсними низки протиправних угод, повернення з чужого незаконного володіння нерухомих нежитлових приміщень, скасування записів про державну реєстрацію прав на них ТОВ “ЗЕТ” та відновлення запису про право власності на ці нежитлові приміщення ТОВ “ІКС”.

З органами реєстрації та технічної інвентаризації проблем не виникло. У встановленому порядку запис про право власності ТОВ “ІКС” було відновлено. Проте з’ясувалося, що відновлене воно лише на папері.

Позивач звернувся за виконанням рішення до відповідного відділу державної виконавчої служби. Рішення суду було сформульоване за способом захисту порушеного цивільного права, прямо передбаченого законом: “Зобов’язати відповідача повернути позивачеві з чужого незаконного володіння нерухоме майно — нежитлові приміщення…”. Класичний віндикаційний позов. Рішення залишено без змін апеляційною інстанцією та Верховним Судом України. Виданий виконавчий лист.

Проте з’ясувалося, що рішення із вказаним формулюванням фактично є таким, що не може бути виконане. Слово “зобов’язати” державний виконавець розуміє як таке, що зумовлює необхідність вчинення дії одноособово відповідачем. Тобто державний виконавець відкриває примусове провадження, дає боржнику термін на добровільне виконання, а з його спливом направляє боржнику повторну вимогу виконати рішення суду. Через деякий час виконавець накладає на боржника штраф у розмірі 340 грн. за невиконання рішення та виносить новий припис: “Виконати рішення суду у семидобовий термін”. У відповідь — тиша… Проте боржник не тільки розташовується у спірних приміщеннях, але й здійснює там підприємницьку діяльність, використовуючи ці приміщення як об’єкт готельного бізнесу.

Що ж до державного виконавця, то він на запитання стягувача знизає плечима: “Ще один штраф застосую, виконавче провадження закрию та направлю матеріали до прокуратури”. Мовляв, процедура виконання подібних рішень не прописана в Законі України “Про виконавче провадження” (далі — Закон). Але ж ми розуміємо, що далеко не завжди направлення матеріалів до органів прокуратури має дієвий вплив на боржника.

Отже, ТОВ “ІКС” звертається до юриста і питає, як вийти з такого становища і в чому ж тоді полягає примусове провадження? Які функції виконує міський відділ державної виконавчої служби, основним завданням якого є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом?

Розрубати вузол

Розглянемо способи розв’язання зазначеної ситуації. Відповідно до ст. 14 Цивільного процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, обов”язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.

Вважаємо за можливі два шляхи. Перший — зміна (чи встановлення) порядку і способу виконання рішення суду. Розглянувши в судовому засіданні заяву стягувача про необхідність встановлення порядку і способу виконання рішення шляхом виселення, суд може його задовольнити, встановивши для державного виконавця простий та прямо прописаний для нього Законом спосіб виконання — виселення.

Зазвичай такі виконавчі провадження проходять передбачувано. Проте можна стикнутися щонайменше із двома проблемами:

1) може з’ясуватися, що приміщення займає не боржник, а третя особа, яка, наприклад, уклала з боржником договір про користування нерухомістю. І передавати майно (звільнювати приміщення) ця особа може відмовитися. У виконавчому ж листі йтиметься про виселення саме боржника. Ви будете змушені йти до суду, визнавати договір недійсним і виселяти нову особу. Але якщо ви при цьому не застосуєте заходи забезпечення позову, то за наступного візиту (з державним виконавцем) ризикуєте знайти у приміщеннях ще п’ять-десять нових осіб, і такі трансформації переслідуватимуть вас іще довго;

2) суд може не погодитися з вами щодо способу виконання рішення шляхом виселення. Чимало представників суддівського корпусу вважають, що виселення — це спосіб звільнення виключно житлових приміщень. До речі, якщо ви відкриєте термінологічні словники, то знайте де там визначення на кшталт: “Виселення — примусове припинення користування житловим приміщенням, можливе лише у випадках, передбачених законом (з практики застосування термінів, слів та словосполучень у юриспруденції)”.

За таких обставин прийнятнішим здається другий вихід із ситуації, а саме скарга на дії державного виконавця.

Відповідно до ст. 1 Закону виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження — це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону державний виконавець зобов”язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до ч. 2 ст. 25 Закону державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У постанові він вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника — у строк до 15 днів) та зазначає, що в разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення зі стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов”язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.

На жаль, Закон не містить визначення терміна “примусове виконання”. Логічно мисляча людина розуміє його як стадію цивільного процесу, на якій здійснюється реалізація прав сторін, підтверджених судовим рішенням і яка забезпечує рішення суду, як то модно казати, “в натурі”. Мабуть, саме на цій стадії відбувається реальний захист прав та охоронюваних законом інтересів, встановлених або підтверджених рішенням суду.

Звичайно, шляхом примусового виконання рішення державна серйозно втручається у правове коло життєдіяльності боржника. Тому й існує точка зору, згідно з якою Законом закріплений точний та повний порядок примусового виконання судових рішень та інших органів. Проте, як ми встановили, ані точного, ані повного порядку, встановленого Законом, ми не маємо. За таких обставин очікуємо і вимагаємо від державного виконавця справедливого застосування хоча б тих положень Закону, що можуть бути найближчими до зазначених правовідносин.

Так, відповідно до ст. 61 Закону в разі присудження стягувачу предметів, зазначених у виконавчому документі, державний виконавець вилучає ці предмети у боржника і передає їх стягувачу, про що складає акт передачі. Якщо йдеться про рухомі речі, державний виконавець чітко розуміє, як йому вилучити певну річ у боржника та передати її стягувачу, але щойно справа стосується нерухомості — розуміння зникає, хоча аналогія між ними пряма.

Тобто у скарзі на дії державного виконавця необхідно прямо прописати вказані норми, порядок присудження речей, викладений у ст. 61 Закону, а також частково у ст. 78 Закону щодо виконання рішення про виселення. Суд, задовольняючи вимоги стягувача, фактично пропише й порядок виконання судового рішення, якого державний виконавець повинен буде дотриматися.

По-людськи ми розуміємо, що виконавець є заручником простого правила: приватній особі дозволено все, що не заборонено законом, а державному службовцю дозволено лише те, що прямо передбачене законом. На жаль, держава не відслідковує проблеми своїх громадян і не вирішує їх шляхом внесення відповідних змін до чинного законодавства — викладена проблема не нова і дуже розповсюджена, вона існувала і десять років тому, і ще раніше. Проте нова редакція Закону від 04.11.2010 р. № 2677-VI і на крок не наблизилася до цієї білої плями. Натомість продовжує формуватися негативне ставлення до державної виконавчої служби.

Відповідно до ст. 1, 6 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод обов’язкове виконання остаточного судового рішення в повному обсязі є невід”ємною ознакою справедливого правосуддя. Європейський суд з прав людини неодноразово підтверджував свою позицію, згідно з якою право на суд стало б ілюзорним, якби правова система держави дозволяла, щоб остаточне, обов”язкове судове рішення залишалося недіючим у збиток однієї зі сторін. Виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатися як невід”ємна складова права на судовий захист. У випадках невиконання судового рішення, як стверджує Європейський суд із прав людини, положення Конвенції про справедливе й ефективне правосуддя позбавляється сенсу.

Ірина ПУСТОВІТЕНКО | Правовий тиждень №20-21, 7 червня 2011

Стаття опублікована у середа, 22.06.2011, у категорії Право, суди. Ви можете відслідковувати відповіді на цю статтю за допомогою RSS 2.0.

Написати відповідь


чотири − 1 =

--


Календар публікацій

Червень 2011
П В С Ч П С Н
« Тра   Лип »
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930