Не бути зобов’язаним

Зобов’язання, як і будь-яке правовідношення, має свої часові межі і при настанні певних підстав припиняється. Питання визначення строку існування зобов’язання має велике значення для вирішення правових спорів.

Так, при розгляді справ, пов’язаних із порушенням строків виконання зобов’язання, завжди виникають такі питання:

  • з якого моменту припиняється обов’язок боржника виконати зобов’язання, передбачене договором?
  • з якого моменту кредитор має право нараховувати санкції за прострочення виконання зобов’язання?
  • з якого моменту починається перебіг строку позовної давності.

Урегулюванню питання про припинення зобов’язань присвячені ст. 598–609 Глави 50 Цивільного кодексу України.

Припинення зобов’язання

За загальним правилом, передбаченим ст. 598 ЦКУ, зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Відтак способи припинення зобов’язань можна поділити на договірні та законні. Враховуючи закріплений у п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦКУ принцип свободи договору, суб’єкти цивільних правовідносин можуть передбачити в договорі будь-які підстави припинення зобов’язання.

Законні способи припинення зобов’язання поділяються на загальні та спеціальні. Перелік загальних способів припинення зобов’язання наведений у Главі 50 ЦКУ. До них належать:

· виконання, проведене належним чином (ст. 599 ЦКУ);

· згода сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (ст. 600 ЦКУ);

· зарахування зустрічних однорідних вимог (ст. 601 ЦКУ);

· домовленість сторін (ст. 604 ЦКУ);

· прощення боргу (ст. 605 ЦКУ);

· поєднання боржника і кредитора в одній особі (606 ЦКУ);

· неможливість виконання зобов’язання (ст. 607 ЦКУ);

· смерть фізичної особи (ст. 608 ЦКУ) або ліквідація юридичної особи (ст. 609 ЦКУ).

Щодо спеціальних підстав припинення зобов’язання, то вони характерні для окремих видів зобов’язань. Зокрема, такими підставами є умови припинення договорів комерційної концесії, передбачені ч. 3 ст. 1126 ЦКУ.

Із судової практики

Крім того, сьогодні існує судова практика, з якої вбачається, що суди вищих судових інстанцій пов’язують припинення зобов’язання з припиненням строку дії договору. Зазначена позиція висловлена Вищим господарським судом України в Постанові від 08.12.2009 р. № 2-9/4990-2008.

14 жовтня 2006 р. між малим приватним підприємством (позивач у справі) та виконавчим комітетом сільської ради (відповідач у справі) було укладено договір підряду строком дії до 31.12.2006 р. Пунктом 3.2 угоди замовнику та підряднику надавалось право продовжити строк дії договору шляхом укладення додаткової угоди. Згідно з умовами угоди замовник (відповідач) доручив підряднику (позивачу) виконати роботи з реконструкції набережної. Однак роботи за цим договором виконувались позивачем і були прийняті відповідачем після 31 грудня 2006 р., тобто після припинення строку дії договору.

Оскільки позивач виконав взяті на себе зобов’язання за договором і не отримав у повному розмірі розрахунки за виконані роботи, він змушений був звернутися до суду з позовними вимогами про стягнення суми основного боргу, індексу інфляції та пені.

Суд першої інстанції задовольнив позов частково, відмовивши у стягненні індексу інфляції. Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні інфляційних втрат.

Вищий господарський суд України скасував рішення суду першої інстанції і постанову апеляційної інстанції, а справу направив на новий розгляд, зазначивши, що судами помилково покладено в основу положення законодавства, які регулюють договірні правовідносини, оскільки роботи, оплату за виконання яких судами стягнуто з відповідача, мали місце поза межами строку дії договору.

Вищим адміністративним судом України в Інформаційному листі від 20.07.2010 р. № 1112/11/13-10 наводиться правова позиція Верховного Суду України, викладена в постанові від 10.11.2009 р. У цій постанові ВСУ було наголошено на такому.

Спеціалізована державна податкова інспекція у м. Києві по роботі з великими платниками податків однією з підстав нарахування зобов’язань з податку на прибуток, зокрема, визначила невключення позивачем сум кредиторської заборгованості за трьома договорами. Строки розрахунків, що мали бути проведені за цими угодами, не було визначено.

Нараховуючи податкові зобов”язання з податку на прибуток, податковий орган вважав, що строк позовної давності починається з моменту закінчення строку дії договору, разом з яким припиняються всі зобов”язання, а невиконані зобов”язання з оплати є порушенням прав постачальника, і з цього моменту починає спливати строк позовної давності.

При цьому державна податкова інспекція також посилалась на порушення позивачем вимог п. 4.5 ст. 4 Закону України “Про податок на додану вартість” у зв”язку з тим, що дочірня компанія “Укртрансгаз” НАК “Нафтогаз України” не збільшила суму податкового зобов”язання з податку на додану вартість.

Наведені висновки Державної податкової інспекції суди попередніх інстанцій визнали необґрунтованими, оскільки строк виконання договірного зобов”язання не є тотожним строку дії договору та не визначає, коли саме і який саме обов”язок має бути виконаний. Натомість його призначення полягає у визначенні періоду для правовідносин, які можуть бути лише триваючими.

Ухвалюючи рішення, суди керувались положеннями ст. 165 Цивільного кодексу Української РСР (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), відповідно до яких, якщо строк виконання зобов”язання не встановлений або визначений моментом витребування, кредитор має право вимагати виконання, а боржник — провести виконання в будь-який час. При цьому боржник повинен виконати таке зобов”язання в семиденний строк із дня пред”явлення вимоги кредитором, якщо обов”язок негайного виконання не випливає із закону, договору або зі змісту зобов”язання.

Із зазначеними висновками не погодився ВСУ, який виходив із такого. Відповідно до ст. 161 ЦК УРСР зобов”язання мають виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акта планування, договору, а за відсутності таких вказівок — відповідно до вимог, що їх ставлять зазвичай.

Наведена норма, на думку ВСУ, визначає наслідки невизначеності строку виконання зобов”язання і регулює спеціальний порядок виконання зобов”язання, однак не визначає строк його існування, а також граничний строк, коли таке зобов”язання має бути виконане в разі відсутності вимоги кредитора.

При цьому ВСУ зазначив, що суди правильно дійшли висновку, що строк дії договору і строк існування договірного зобов”язання не є тотожними поняттями. Проте договір як правочин є підставою виникнення договірного зобов”язання, а тому строк існування самої підстави зобов”язання не може бути коротше строку існування цього зобов”язання. Строк договору визначається як час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов”язки відповідно до договору.

ВСУ вважає, що припинення договору внаслідок закінчення його строку робить досліджуване зобов”язання позбавленим зустрічного виконання без права вимагати його через відсутність чинної підстави (правочину), а тому набуте майно на виконання цього зобов”язання (у цьому разі це грошові кошти, які контрагент позивача не витребував у нього) протягом строку позовної давності правильно кваліфікувалось податковим органом як безповоротна фінансова допомога. Отже, з метою оподаткування перебіг строку позовної давності має розпочинатися саме з моменту закінчення строку дії договору.

Таким чином, на думку ВСУ, в разі закінчення строку дії договору, що передбачав невизначений строк виконання зобов”язання, початок перебігу строку позовної давності слід визначати саме з моменту закінчення строку дії договору. У зв”язку з цим не підлягає застосуванню норма Цивільного кодексу України про те, що за невизначеності строку виконання зобов”язань цей строк визначається моментом вимоги, а в разі непред”явлення такої вимоги строк позовної давності не розпочинає перебіг.

У висновку

Враховуючи наведені правові позиції ВГСУ та ВСУ, доречно:

· укладати договори з визначенням строку виконання зобов’язання;

· передбачати можливість пролонгації договору та за необхідності укладати додаткову угоду;

· включати до договору пункт такого змісту: договір є укладеним і набуває чинності з моменту його підписання сторонами та діє до повного виконання сторонами зобов’язань, взятих на себе за договором.

Олеся СОКОЛЬСКА | Правовий тиждень №28-29, 21 липня 2011

Стаття опублікована у вівторок, 30.08.2011, у категорії Право, суди. Ви можете відслідковувати відповіді на цю статтю за допомогою RSS 2.0.

Написати відповідь


× п'ять = 30

--


Календар публікацій

Серпень 2011
П В С Ч П С Н
« Лип   Вер »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031