Гуманізація відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності

Ось і дочекалися виходу у світ Закону Україні “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності” від 15.11.2011 р. № 4025-VI. Закон (набере чинності 18.01.2012 р.) по суті своїй революційний, не тільки змінює філософію ставлення держави до осіб, які вчинили злочини у сфері господарської діяльності, а й змінює принципи визначення покарання взагалі, що розвиває інститут застави в кримінальному процесі, а також вносить ще ряд важливих новацій у цілу низку інститутів кримінального права і процесу.

Очевидно, що соціальною основою запропонованого Закону стало бажання не просто більш лояльно ставитися до осіб, які вчинили злочини у сфері господарської діяльності, а й, зважаючи на специфіку злочинів у цій галузі, зберегти механізми впливу на винну особу з тим, щоб вона зробила заходи по реальному відновленню порушених нею соціальних зв’язків.

Прикладом реалізації такої філософії стало доповнення статті 27 КПК України, що регулює порядок порушення кримінальної справи не інакше як за скаргою потерпілого, складами злочинів саме господарсько-правової спрямованості: частина 1 статті 206 КК України «Протидія законній господарській діяльності», стаття 219 КК України «Доведення до банкрутства» та іншими складами, пов’язаними з господарською діяльністю, за якими, у разі якщо шкода заподіяна правам та інтересам окремих громадян, кримінальні справи порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, який і підтримує обвинувачення.

Стурбованість в даному випадку викликає той факт, що згідно статті 49 КПК України потерпілим визнається лише фізична особа.

В даному випадку очевидний дисбаланс між інтересами юридичних і фізичних осіб, яким господарським правопорушенням заподіюється шкода: якщо фізична особа – потерпілий може як ініціювати порушення кримінальної справи, наприклад, за складом злочину, передбаченого стаття 219 КК України «Доведення до банкрутства», так і впливати на його припинення за мотивами примирення, то юридична особа позбавлена ​​такої можливості. Думається, що подібне протиріччя має бути усунено законодавцем з метою зрівнювання в правах осіб, які постраждали від незаконних дій підозрюваного/обвинуваченого/підсудного, за тим складом господарських злочинів, за якими реальними потерпілими можуть бути як юридичні, так і фізичні особи.

Складність застосування, як нам здається, чекають і норму статті 272 КПК України «Притягнення до кримінальної відповідальності за заявою юридичної особи», яка розширює перелік злочинів, кримінальна справа за якими може бути порушена за заявою власника юридичної особи приватного права. В даному випадку вбачається не повна узгодженість даної норми з реаліями управління юридичної особи приватного права.

Основний недолік розкривається в тому випадку, якщо такою юридичною особою є класичне товариство з безліччю учасників/акціонерів, кожен з яких формально є співвласником такої юридичної особи. У даному випадку законодавець виходить з того, що юридична особа приватного права є об’єктом права власності, отже, питання ініціювання кримінальної справи повинне прийматися не самою юридичною особою, а його власником. Не заглиблюючись в теорію юридичних осіб, слід зазначити, що поряд з ознаками об’єкта будь-яка юридична особа є суб’єктом права, чия воля формується відповідним вищим органом і реалізується відповідним виконавчим органом.

Існування нинішньої редакції вносить, на наш погляд, певне сум’яття, особливо щодо тих юридичних осіб, у яких немає яскраво виражених власників «контрольного пакета» і відповідно незрозуміло, хто повинен подавати заяву про порушення кримінальної справи, тим більше якщо інші співвласники виступають проти ініціювання кримінального справи.

Нам бачиться необхідність внесення змін в дану статтю з метою закріплення саме суб’єктної складової юридичної особи і надання виключного права виконавчому органу юридичної особи ініціювати кримінальну справу за мотивами порушення прав та інтересів такої юридичної особи.

Також хотілося б зупинитися на певних аспектах юридичної техніки, які проявляються законодавцем у словесних конструкціях “та/або» вживаються у законодавчих актах. Так, пропонований пункт 3 частини 1 статті 1491 КПК України «Обов’язки, які покладає на особу при обранні запобіжного заходу, не пов’язаної з утриманням під вартою» встановлює, що «при обранні запобіжного заходу, не пов’язаної з утриманням під вартою, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя має право покласти на підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого одну або кілька таких обов’язків: … 3) повідомляти посадову особу або орган, у провадженні якого знаходиться кримінальна справа, про зміну свого місця проживання та/або місця роботи». Хотілося б звернути увагу на вживання словесної конструкції “та/або» в даному випадку. Сама по собі ця конструкція, як нам здається, була навіяна західноєвропейськими настроями, притому що в самій Західній Європі вживання подібної конструкції нещадно критикується. Думається, що одночасне вживання з’єднувального союзу «і» і розділового союзу «або» в принципі виключає можливість чіткого визначення змісту правової норми і веде до спотворення на практиці волі законодавця. Значення цієї тези зростає, коли ми говоримо, що від цього залежать обов’язки громадянина, порушення яких призведе до зміни щодо нього виду запобіжного заходу і, можливо, надалі приведе до застосування укладання як запобіжного заходу. Вважаємо, що законодавцю необхідно уникати використання подібного роду конструкцій в нормативно-правових актах, що призведе до підвищення чіткості тлумачення актів і не допустить свавілля з боку державних чиновників щодо громадян.

Додатково хотілося б звернути увагу на редакцію частини 5 статті 1541 КПК України «Застава», серед іншого, встановлює, що «… у всіх випадках розмір застави не може бути меншим розміру цивільного позову, розміру майнової шкоди, заподіяної злочином, або розміру отриманого внаслідок вчинення злочину доходу, обгрунтованих достатніми доказами ».

В даному випадку хотілося б звернути увагу на дуже вже великий розкид тих понять, до яких «прив’язаний» розмір застави, адже розмір цивільного позову і доходу, отриманого внаслідок вчинення злочину, в разі їх одночасної наявності, може різнитися в десятки разів. Ну а розмір цивільного позову, який формується цивільним позивачем на стадії досудового слідства за власним розумінням, як нам здається, далеко не завжди є обгрунтованим і здатним бути орієнтиром для формування суми застави.

Безумовно, прийняті зміни в міру їх практичного застосування виявлять і додаткові труднощі. Це, як нам здається, нормальний процес, який повинен оперативно усуватися практикою самого Верховного Суду. Тим не менш, сподіваємося, що прийняті зміни досягнуть свого соціального ефекту і дійсно будуть служити гуманізації кримінальної відповідальності, не породжуючи при цьому негативного розширювального тлумачення органами досудового слідства і судом.

http://www.prostopravo.com.ua

Стаття опублікована у п`ятниця, 13.01.2012, у категорії Право, суди. Ви можете відслідковувати відповіді на цю статтю за допомогою RSS 2.0.

Написати відповідь


× 4 = двадцять чотири