Конституційне звернення: законодавча ілюзія чи реальне право громадян?

Кожна людинав нашої незалежній державі має право на конституційне звернення. Таку можливість передбачено Законом “Про Конституційний Суд України”, згідно з яким громадяни, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи можуть звертатися до КСУ з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України. Але не все так просто, як здається на перший погляд. Адже для того, аби звернутися до КСУ, потрібно принаймні знати, з яких саме питань людина може звертатися і які вимоги до таких звернень встановлені законом. Недотримання заявником хоча б однієї з цих вимог є підставою для відмови у прийнятті до розгляду конституційного звернення. З огляду на вищезазначені вимоги, і це, на нашу думку, є очевидним, говорити про реальну можливість людини в Україні захистити свої конституційні права та свободу в КСУ через конституційне звернення виглядає доволі ілюзорно.

Неоднозначність можливості звернення громадян до КСУ і стало темою дискусії науковців-правників, суддів КСУ та народних депутатів під час нещодавньої науково-практичної конференції “Конституційне звернення як інструмент забезпечення реалізації і захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина”, яка відбулася днями в Києві. Як прозвучало, з одного боку, КСУ за своєю правовою природою захищає права і свободи людини шляхом оцінки конституційності законів та інших підконтрольних йому правових актів органів влади, міжнародних договорів, офіційного тлумачення Конституції та законів України, а також за рахунок перевірки законопроектів про внесення змін до Основного Закону на предмет неприпустимості в них положень, які б скасовували чи обмежували ці права і свободи людини та громадянина. І тут, начебто, все прозоро і зрозуміло. Але з іншого боку, ухвалюючи Конституцію й передбачивши подальше функціонування КСУ, законодавець вчинив досить обережно, визначаючи спосіб захисту конституційних прав і свобод людини конституційною юстицією, закріпивши фактично опосередкований механізм зазначеного, коли це відбувається шляхом звернення громадянином лише для офіційного тлумачення певного законодавчого акта або коли в його інтересах з конституційним поданням до Конституційного Суду для тлумачення певного законодавчого акта звертається Президент, народні депутати (не менше 45), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів, інші органи державної влади та місцевого самоврядування. За таких умов конституційне звернення набуває зовсім іншого значення, за якого говорити про реальну доступність для звичайного громадянина України до захисту своїх конституційних прав і свобод не доводиться.

Науковці переконані, що українська держава має надати людині можливість дбати про захист її основних прав і свобод самостійно, й особливо в той час, коли вона сама усвідомить відповідну потребу. Оскільки громадяни не можуть і не повинні чекати доки влада вирішить підтримати їхню скаргу стосовно порушення прав людини чинними законами.

Із цього приводу на конференції прозвучало чимало думок. Зокрема, суддя і в той же час голова Постійної комісії з питань наукового та інформаційного забезпечення КСУ Петро Стецюк вважає, що сьогодні явище конституційної скарги не можна виривати з контексту загальної проблеми, оскільки захист прав людини це величезна система, до складу якої входять суди загальної юрисдикції, правоохоронні органи, Омбудсман, КСУ тощо. З огляду на це, є очевидним, що ведення інституту конституційної скарги, в той час коли існує інститут конституційного звернення, де суб’єктом можуть бути громадяни України, не може здійснюватися відокремлено від усієї системи конституційного захисту прав людини.

У контексті інституту конституційної скарги експертами згадувався міжнародний досвід з цього питання. Зокрема, наголошувалося, що у правовій системі Німеччини інститут конституційної скарги, який є найдієвішим засобом захисту фундаментальних прав людини і громадянина, ретельно розроблений на нормативному рівні й на сьогодні ефективно діє. Тож, на думку експертів, цінний практичний досвід Федерального Конституційного суду Німеччини (ФКС) щодо вирішення конституційних скарг‚ усі позитивні й негативні моменти німецького підходу до визначення суб’єктів конституційної скарги, її предмета, кола актів, що підлягають оскарженню до ФКС через інститут конституційної скарги, докладно розглянуті критерії її прийнятності мають бути проаналізовані вітчизняними правознавцями та враховані під час визначення оптимальної моделі конституційної скарги для запровадження в Україні.

З огляду на викладене, можна дійти висновку, що нині далеко не кожен громадянин в Україні може звернутися стосовно офіційного тлумачення, а лише той, чиї конституційні права порушено, і в той же час це підтверджено конкретними рішеннями судів загальної юрисдикції. Варто також сказати, що задля запровадження інституту конституційної скарги необхідно розширювати апарат КСУ, адже знадобиться чимало людей, які опрацьовуватимуть величезний потік звернень. Важливо сьогодні й суттєво оновити склад суддів Конституційного Суду, з чим погодилися і присутні на конференції фахівці, адже без цього змінити не вдасться нічого.

Проте навіть із внесенням всіх цих змін захищати свої права громадянам все одно не стане простіше. Оскільки через юридичні помилки більшість скарг, швидше за все, потраплятимуть до сміттєвого кошика. І виправити це зможе не лише запровадження нових законодавчих норм, а й обізнаність громадян у правових питаннях. Але, на жаль, складається враження, що принаймні у найближчому майбутньому цього не трапиться.

Максим ІЛЛЮК
Стаття опублікована у середа, 22.02.2012, у категорії Право, суди. Ви можете відслідковувати відповіді на цю статтю за допомогою RSS 2.0.

Написати відповідь


3 + = п'ять