Нарахування та сплата земельного податку (судова практика)

Спірним у деяких випадках є питання сплати земельного податку за умови відсутності належним чином оформленого права власності чи права користування земельною ділянкою, що фактично використовується.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про плату за землю» використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель.

У статті 5 цього Закону визначено, зокрема, що обсягом плати за землю є земельна ділянка, яка перебуває у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди, суб’єктом — власник земельної ділянки і землекористувач, у тому числі орендар.

За змістом статті 15 цього Закону обов’язок сплачувати за землю виникає у власників та землекористувачів з дня виникнення права власності або користування земельною ділянкою.

У частинах 1, 2 статті 125 ЗК (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) встановлено, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

Статтею 126 цього Кодексу (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) передбачено, що право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Право оренди землі оформлюється договором, який реєструється відповідно до закону.

Питання переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на житловий будинок, будівлю, споруду, що розміщені на ній, регулюється статтями 120 ЗК та 377 Цивільного кодексу України.

Нинішня редакція цих норм чітко встановлює, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені.

Водночас стаття 120 ЗК і в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, не давала підстав для іншого розуміння її змісту.

Частиною 3 статті 30 ЗК встановлено, що при передачі підприємствами, установами й організаціями будівель і споруд іншим підприємствам, установам, організаціям разом з цими об’єктами до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій розташовані зазначені будівлі та споруди.

Позиція платників податків, що оскаржують рішення ОДПС, виходить із того, що право власності чи право користування земельною ділянкою виникає лише після державної реєстрації документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, а також державної реєстрації договору оренди.

Цей висновок є наслідком порушення правил застосування норм права: перевагу було надано положенням Закону України «Про плату за землю» та Земельному Кодексу (статті 125, 126), які регулюють випадки набуття права власності чи права користування на земельну ділянку як окремий об’єкт та які щодо спірних відносин є загальними. Водночас перевагу мають спеціальні норми, що регулюють випадки набуття права власності на землю чи права користування нею внаслідок придбання споруди, розміщеної на земельній ділянці, за наведених обставин, — стаття 120 ЗК та стаття 377 Цивільного кодексу України.

Зазначена позиція підтримується судами вищих касаційних інстанцій, зокрема у постанові Вищого адміністративного суду України від 08.12.2011 р. №К-12402/09.

ДПС у м. Києві

Стаття опублікована у п`ятниця, 20.04.2012, у категорії Податки, Право, суди. Ви можете відслідковувати відповіді на цю статтю за допомогою RSS 2.0.

Написати відповідь


7 − = два