Примусове виконання мирової угоди

Найголовнішим завданням цивільного судочинства є розв’язання і вирішення конфлікту між сторонами по суті. Враховуючи диспозитивність національного цивільного процесуального законодавства, воно передбачає ряд альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів. Серед них, важливе місце посідає мирова угода, як спосіб вирішення конфлікту є двостороннім волевиявленням, спрямована на врегулювання спору шляхом взаємних поступок.

Мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступків і може стосуватися лише прав та обов’язків сторін та предмета позову. Чинний Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року передбачає, що мирова угода може бути укладена майже на всіх стадіях цивільного процесу. Незалежно від процесуального рішення (ухвали про закриття провадження по справі, постанова про закінчення виконавчого провадження) наслідки закон встановлює одні: особа не може звернутися до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (ч. 3 ст. 206 ЦПК України); на стадії виконавчого провадження наслідком визнання мирової угоди судом є закінчення виконавчого провадження, яке не може бути розпочате знову (п.2 ч. 1 ст. 49 і ч. 1 ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження»). Але виникає питання коли, сторона мирової угоди відмовляється її виконувати, яким чином захистити особі свої права? Тому проблемних є питання виконання мирової угоди, що насамперед визначається підходом до розуміння юридичної природи мирової угоди як: акту сторін – договору, чи акту судової влади.

Розуміння мирової угоди як акту судової влади призводить до її примусового виконання, адже ухвала про визнання мирової та закриття провадження по справі угоди за своїми властивостями та процесуальним значенням прирівнюється до рішення та має силу виконавчого документа.   До недавніх часів так і було, але Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» пунктом 5 «Прикінцевих та перехідних положень» з Закону України «Про виконавче провадження» було виключено, з числа виконавчих документів ухвалу про визнання мирової угоди.  Виключаючи, ухвалу про визнання мирової угоди з числа виконавчих документів, законодавець керувався тим, що за своєю природою мирова угода є домовленістю, і не містить в собі вимог про вчинення певних виконавчих дій.

З думкою більшості науковців, про те що мирова угода є договором, важко не погодитися, що підтвержено практикою. Адже дійсно, мирова угода являє собою домовленість сторін про врегулювання спору. В мировій угоді визначаються певні умови її виконання, тобто сторони на власний розсуд вирішують яким чином задовольнити свої вимоги.

На нашу думку, мирову угоду потрібно розгядати не тільки як домовленість сторін, але й враховувати вагоме значення при її укладенні дискреційних повноважень суду. Суд, до ухвалення судового рішення у зв’язку з укладенням сторонами мирової угоди забов’язаний роз’яснити сторонам наслідки такого рішення, а також перевіряє чи не суперечать умови мирової угоди закону чи порушують права, свобочи чи інтереси інших осіб, чи дії представника або законного представника узгоджуються з інтересами особи, яку він представляє, і у певних випадках може відмовити у визнанні мирової угоди. Тобто, він по суті не вирішує спір, а лише постає гарантом її законності і у зв’язку з чим мирова угода, є не тільки угодою, але й актом судової влади, адже оформляється у формі судового рішення: ухвалу про визнання мирової угоди і ухвалою про закриття провадження по справі. І як слушно відзначив, Вищий господарський суд України у постанові «Про зміну способу виконання рішення» від 16.08.2007 справа №37/103, в якій зазанчено, що «мирова угода за своєю правовою природою це договір, який укладається сторонами з метою припинення спору, на умовах, погоджених сторонами. Мирова угода не призводить до вирішення спору по суті. Сторони не вирішують спору, не здійснюють правосуддя, що є прерогативою судової влади, а, досягнувши угоди між собою припиняють спір». В цьому аспекті, доречно провести аналогію з таким альтернативним способом вирішення конфлікту, як визнання позову відповідачем. Відповідно, до ч. 1 ст. 174 ЦПК України відповідадач може визнати позово повністю або частково в усних чи письмових заявах до суду. В випадку, визнання позову відповідачем, закон передбачає ідентичні повноваження суду, щодо визнання законності даного визнання, з визнанням мирової угоди (наприклад, суд зобов’язаний роз’яснити сторонам наслідки такого рішення). Але процесуальним наслідком визнання позову відповідачем є винесення рішення про задоволення позову, а отже, в майбутньому рішення суду підлягатиме примусовому виконанню. На нашу думку, дані способи вирішення цивільно-правового спору (укладення сторонами мирової угоди і визнання позову відповідачем) є дуже подібними. Якщо, на сучасному етапі розвитку правової системи України, ми під мировою угодою розуміємо домовленість сторін, то під визнання позову відповідачем, ми можемо розуміти специфічну форму правочину (дію, спрямовану на набуття, зміну і припинення цивільних прав та обов’язків), або договору, адже позивач висуває певні позовні вимоги (оферта), які він прагне задовольнити в майбутньому, а відповідач визнає, тобто пристає на дані умови (акцепт). Наприклад, позивач звертається до суду з вимогою відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 10000 грн., і відповідач в судовому порядку не заперечує проти даних вимог. Схожою, є ситуація з мировою угодою, але сторони шляхом взаємних поступок можуть домовитися про відшкодування не 1000 грн., а 7000 грн, і відповідно в майбутньому сторона мирової угоди (позивач) зможе захистити своє право у разі його порушення тільки, шляхом звернення до суду з позовом. У випадку, визнання позову відповідачем ситуація, є зовсім іншою: суд ухвалює рішення, яке підлягає примусовому виконанню (п. 1 ч. 2 ст. 17 Закону України «Про виконавче провадження»).

Отже, безумовно мирова угода сторін за своєю юридичною природою є договором. Але необхідно, переосмислити в яких саме умовах укладається даний договір. Він укладається в умовах початого виконавчого провадження, його законність та обгрунтованість перевіряється судом, (про, що також йде мова при визнанні позову відповідачем), суд постановляє ухвалу по розглянутому питанні. Так чому ми не можемо говорити про те, що суд не відіграє ніякої ролі при укладенні мирової угоди? Єдине, що відрізняє мирову угоду від вирішення спору по суті є лише те, що не суд вирішує питання про її умови, їх вирішують сторони. Ухвала про визнання мирової угоди, як будь-яке судове рішення, може бути оскаржена до вищого суду (п. 8 ч. 1 ст. 293 ЦПК України). Отже, суд відіграє важливе значення при укладенні сторонами мирової угоди, адже ухвала про визнання мирової угоди за своїми процесуальними властивостями прирівнюється до судового рішення. Враховуючи викладене, було б доречно вирішити питання, шляхом включення ухвали про визнання мирової угоди до числа виконавчих документів.

http://pravotoday.in.ua

Стаття опублікована у вівторок, 24.04.2012, у категорії Право, суди. Ви можете відслідковувати відповіді на цю статтю за допомогою RSS 2.0.

Написати відповідь


7 × = шістдесят три