Позбавлення свободи і права на спілкування

У суспільній свідомості вже настільки міцно закріпився образ “міліцейського свавілля”, що часто навіть цілком законні, хоча і вельми жорсткі, дії співробітників правоохоронних органів сприймаються як черговий його прояв. До того ж це прекрасно уживається з іншим поширеним штампом про повну безправність будь-кого, хто з тих чи інших причин потрапив у фокус уваги правоохоронців.

Такий погляд не зовсім відповідає дійсності. Законодавство досить чітко окреслює як права правоохоронців, так і громадян, з їх діяльністю так чи інакше стикаються. Є свої права у того, хто підозрюється чи обвинувачується у вчиненні правопорушення, і у того, хто вже відбуває покарання. Їх дотримання можна добитися, але насамперед їх необхідно знати. Серед цих прав одним з ключових є можливість спілкування з родичами (іншими близькими людьми) та адвокатом. При цьому варто пам’ятати, що це право не абсолютне, оскільки вітчизняним законодавством процедура його реалізації досить чітко регламентована.

Не будемо тут зупинятися на будь-яких запобіжних заходах, які не пов’язані з позбавленням волі, оскільки саме вони ніяких обмежень на спілкування не накладають. Поговоримо лише про ті випадки, які в народі об’єднуються одним виразом – «посадити в тюрму». У реальності за цим узагальненням ховається кілька зовсім різних дій правоохоронців.

Залишаючи осторонь розгляд справ про адмінправопорушення, в процесі чи за результатами якого теж можна опинитися ізольованим від суспільства, необхідно виділяти: 1) затримання підозрюваного у скоєнні злочину; 2) утримання під вартою підозрюваного або обвинуваченого, 3) відбування покарання у вигляді позбавлення волі.

Порядок застосування кожного з цих заходів має свої особливості. Загальне в них, мабуть, лише одне – уповноважений орган обмежує свободу пересування та спілкування тієї чи іншої особи.

Особливості затримання та взяття під варту

Першим за часом застосування є затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, порядок якого регулюється КПК. Здійснюється воно співробітниками правоохоронних органів – слідчими, оперуповноваженими, прокурорами та їх помічниками. Санкції суду на таку дію не потрібні. У ряді виняткових випадків затримання мають право проводити й інші особи, які мають статус органу дізнання, наприклад, капітани морських суден.

Термін затримання дуже сильно обмежений – не більше 72 годин (ч. 8 ст. 106 КПК). Також обмежене і число підстав для затримання. По суті мова йде про те, що правоохоронці можуть законно затримати лише того, кого застали безпосередньо в процесі вчинення злочину, або того, на кого недвозначно вказують свідчення свідків або інші докази.

Крім того, підозрюваного в скоєнні злочину, за яке не передбачено покарання у вигляді позбавлення волі, взагалі заборонено затримувати (ч. 1 ст. 106 КПК).

Втім, сказане вище не виключає, що за наявності підстав така особа не може бути піддана адміністративному затриманню, порядок якого дещо відрізняється (його ми в цій статті розглядати не будемо). При цьому необхідно враховувати, що затримання в кримінальному процесі є одним з видів попереднього ув’язнення.

Другим його видом є утримання під вартою. Воно може слідувати безпосередньо за затриманням, а може застосовуватися незалежно від того, чи затримувалася раніше ця людина. Головна його відмінність від затримання полягає в тому, що взяття під варту можливе тільки з санкції суду. Термін утримання під вартою за замовчуванням повинен становити не більше 2 місяців, але може бути продовжений до 18 місяців (ст. 156 КПК). Як і затримання, утримання під вартою може згідно із законом застосовуватися далеко не до всіх.

Так, взагалі не може бути поміщена в СІЗО людина, обвинувачена у вчиненні злочину, за який загрожує максимум штраф у розмірі 3 тис. неоподатковуваних мінімумів (51 тис. гривень). Крім того, якщо людина не має судимості, то в законному порядку вона ризикує опинитися в камері тільки в одному з двох випадків: 1) їй в разі визнання винності загрожує більше 5 років позбавлення волі, 2) вона ухиляється від слідства, перешкоджає йому або продовжує злочинну діяльність.

Як у випадку затримання, так і у випадку утримання під вартою на «арештанта» поширюються всі приписи Закону «Про попереднє ув’язнення».

Реалізація права на спілкування в СІЗО

В ст. 2 цього Закону чітко вказана одна з цілей застосування обмежень до обвинуваченого або підозрюваного: «Запобігання … перешкоджанню встановлення істини в кримінальній справі або зайняттю злочинною діяльністю». Ясна річ, що досягти цієї мети можна лише шляхом ізоляції (у визначених законодавством межах) людини від зовнішнього світу. Тому спілкування із зовнішнім світом для затриманого, виходячи з норм Закону, зводиться до реалізації прав на:

  1. побачення;
  2. листування.

Осібно стоїть право на отримання посилок. Але детально про нього писати не варто, оскільки воно не передбачає будь-яких дій саме «в’язня» СІЗО. Цей варіант зв’язку – суто однобічний.

При цьому все спілкування, за винятком побачень із захисником, проходить під контролем адміністрації місця ув’язнення.

Право на побачення під час попереднього ув’язнення

Побачення можуть надаватися з необмеженим колом осіб. Але можливі вони тільки з дозволу слідчого, дізнавача або суду, які займаються даною конкретною справою. При цьому, як правило, побачення надаються не частіше 1 разу на місяць, а їх тривалість (яку визначає адміністрація СІЗО) не перевищує 4 годин. Варто враховувати, що п. 4.5 Правил тримання осіб, узятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань, затверджених наказом Державного департаменту з питань виконання покарань від 20.09.2000 № 192, достатньо жорстко регламентує процедуру побачень. Зокрема, під час цих зустрічей обов’язкова присутність одного із співробітників СІЗО і заборонена передача будь-яких речей, документів, грошей, а також спілкування знаками (крім спілкування глухонімих). У разі порушення будь-якого з правил побачення адміністрація має право негайно його припинити. Єдиний, з ким можна зустрічатися без будь-яких обмежень, – це захисник. Адміністрація СІЗО, в свою чергу, зобов’язана вжити всіх заходів для того, щоб відомості, повідомлені під час цих побачень, не стали відомі будь-кому, крім учасників зустрічі.

Право на листування під час попереднього ув’язнення

Аналогічним чином жорстко регламентується право на листування. Так, згідно зі ст. 13 Закону вся переписка, за деякими винятками, підлягає перегляду адміністрацією СІЗО. Цих винятків не так вже й багато – це листи, адресовані захиснику, прокурору, омбудсмену, Європейському суду з прав людини та іншим подібним міжнародним органам, а також відповіді на них. Для того, щоб писати листа, в камері дозволяється мати письмове приладдя та папір. «Побачення можуть надаватися з необмеженим колом осіб. Але можливі вони тільки з дозволу слідчого, дізнавача або суду, які займаються даною конкретною справою »

Чи дозволені інші способи спілкування в СІЗО?

Про які-небудь інші способи спілкування з зовнішнім світом, наприклад телефонні переговори та інші електронні засоби зв’язку, Закон взагалі не згадує. Втім, це не означає, що їх можна використовувати за принципом «все, що не заборонено, дозволено», оскільки це б суперечило одним із завдань попереднього ув’язнення: ізоляції особи, яка може вплинути на хід слідства щодо нього. Досягти виконання цього завдання можна тільки шляхом максимального обмеження всіх його контактів. Таким чином, цілком логічно говорити про те, що людині яка знаходиться в СІЗО  заборонені будь-які способи контакту із зовнішнім світом, крім побачень і листів. Тобто телефонні переговори, відсилання електронних листів, СМС, ММС, спілкування в соціальних мережах і т. п. йому законодавством не дозволені.

Чи можна мати в СІЗО при собі засоби зв’язку, не використовуючи їх?

Можна заперечити, що сучасний мобільний телефон, комп’ютер, смартфон і т. д. – це не просто засіб зв’язку. З його допомогу можна робити чимало інших речей, наприклад, знайомитися з матеріалами справи або читати книги. То чи можна в СІЗО зберігати при собі подібний пристрій для використання в не пов’язаних зі спілкуванням із зовнішнім світом цілях? Для того, щоб дати відповіді на це запитання, варто розібратися, які речі можна проносити в камери. Частина 3 статті 7 Закону вказує, що при собі затриманий може залишити тільки ті речі, які прямо дозволені до зберігання, але цього переліку Закон не встановлює. Зате Правила поведінки в слідчих ізоляторах осіб, взятих під варту, і засуджених, затверджені наказом Державного департаменту з питань виконання покарань від 20.09.2000 № 192, дають цілком вичерпну відповідь. Абзац 10 пункту 5 цих Правил вказує, що в камері затриманий має право зберігати тільки речі, перераховані в пункті 10 Правил. Цей список є винятковим і не включає в себе ні мобільні телефони, ні комп’ютери, ні будь-які інші електронні прилади, за винятком телевізорів (їх можна мати, але не більше ніж по одному на камеру). Всі речі, заборонені для зберігання або перевищують обмеження за кількістю (як ті що знаходяться при затриманому під час доставки в СІЗО, так і ті що пізніше прийшли в посилках), адміністрація вилучає. Ці речі зберігаються в спеціально відведених для цього приміщеннях, до яких ув’язнений доступу не має. Отримати ці предмети на руки він може тільки при звільненні. Виняток – «понадштатны» речі: наприклад, «зайві» коробки сірників, які можуть видаватися ув’язненим в міру витрачення тих, які знаходяться в камері. Таким чином, зберігання при собі, а отже і використання, мобільних телефонів і комп’ютерів в СІЗО забороняється. Прекрасна ілюстрація цього висновку – визначення ВАСУ від 12.05.2010 у справі № К-11143/10, в якому суд чітко вказав, що комп’ютер в камері СІЗО є табу.

Право засудженого на спілкування

Із самої назви розділу зрозуміло, що мова йде вже про людей, визнаних судом винними у вчиненні злочинів і засуджених до покарання у вигляді позбавлення волі. Здавалося б, до них повинні застосовуватися ще більш жорсткі вимоги, проте це не зовсім так. Основний документ у цій сфері – КПК – передбачає для ув’язнених більш широкий перелік способів спілкування із зовнішнім світом, ніж для осіб, які утримуються під вартою в процесі слідства. Пояснення цьому просте і логічне: ув’язнені вже визнані винними і не можуть перешкодити здійсненню правосуддя щодо себе, а обмеження їхнього спілкування переслідує перш за все недопущення повторного вчинення ними злочинів.

Тому за законодавством доступні: 1) листування, 2) короткострокові та довгострокові побачення, 3) телефонні переговори, 4) короткострокові виїзди за межі колоній (може надаватися тільки дуже малому числу ув’язнених, тому в статті описуватися не буде).

Право на листування і побачення в колонії

Правила листування ув’язнених регламентуються ст. 113 ДВК і практично не відрізняються від правил переписки «мешканців» СІЗО. Листи і телеграми проглядаються адміністрацією, за винятком листів все тим же адресатам – захиснику, прокурору, омбудсмену, Європейському суду з прав людини – і їх відповідей. В наявності один-єдиний «бонус»: адміністрація може дозволити листування з іншими засудженими, навіть якщо вони не є родичами. Короткострокові побачення майже повністю відповідають побаченням в СІЗО. Точно так само вони проводяться в спеціальних приміщеннях у присутності представника адміністрації, а тривалість становить до 4 годин. Періодичність їх надання може змінюватися і залежить від багатьох факторів – рівня безпеки колонії, поведінки засудженого і т. п.

У свою чергу, довгострокові побачення аналога в СІЗО не мають. Надаються вони виключно для зустрічей з найближчими родичами на строк до 3 діб і проходять вже без контролю адміністрації. У наявності деяке послаблення режиму, тому не дивно, що доступні вони далеко не всім ув’язненим. Варто зазначити, що родичі засудженого, які прибули для довгострокового побачення, зобов’язані здати всі речі, заборонені до зберігання та використання в колоніях. У разі наявності у адміністрації підозр про наміри здійснити нелегальну передачу під час такого побачення може бути проведений огляд речей і одягу прибулих. При цьому необхідно мати на увазі, що відмова від проходження такого огляду тягне за собою скасування побачення. «В законодавстві існує пряма заборона на зберігання та використання як мобільних телефонів, так і комп’ютерів засудженими, які перебувають в місцях відбування покарань»

Право засудженого на телефонні розмови

Телефонні розмови є ще одним «бонусом» у порівнянні з СІЗО. Стаття 110 ДВК встановлює, що ці розмови повинні проходити під контролем адміністрації, але будь-якого обмеження їх кількості та тривалості не передбачається. Єдина заборона – не можна дзвонити по телефону іншим засудженим. Більш детально порядок здійснення телефонних переговорів згідно з ч. 7 ст. 110 Кодексу повинен бути встановлений підзаконним НПА. Таким актом є Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджені наказом Державного департаменту з питань виконання покарань № 275 від 25.12.2003. Абзац 10 пункту 46 цих Правил вказує, що для телефонних розмов засуджених використовується телефон чергової частини або спеціальний таксофон. Інших способів реалізації права на телефонні переговори не передбачається. Отже, мобільний телефон як легального засобу комунікацій законодавство не передбачає. При цьому варто звернути увагу також на абз. 36 п. 29 зазначених Правил, який забороняє засудженим зберігати і використовувати речі, перераховані в додатку 9 до Правил. Абзац 9 цього додатка чітко вказує, що до числа таких заборонених предметів належать і мобільні телефони, і будь-яка комп’ютерна техніка.

Таким чином, у законодавстві існує пряма заборона на зберігання та використання як мобільних телефонів, так і комп’ютерів засудженими, які перебувають в місцях відбування покарань.

Можна сперечатися з приводу того, чи виправдані заборони на використання сучасних засобів комунікації мешканцями СІЗО та колоній. Також можна говорити, що в цьому питанні законодавство сильно відстало від вимог часу. Проте така заборона в законодавстві на даний момент є, і винятків з нього не передбачено виконувати відповідні норми необхідно (як, втім, і будь-які інші діючі закони). На практиці, звичайно ж, ці заборони часом обходять. Але це однозначно є порушенням закону і в разі виявлення тягне за собою малоприємні наслідки як для затриманого або засудженого (переміщення в штрафний ізолятор, карцер або інше стягнення), так і для співробітників СІЗО або колонії, які допустили таке порушення.

http://www.prostopravo.com.ua

Стаття опублікована у п`ятниця, 27.04.2012, у категорії Право, суди. Ви можете відслідковувати відповіді на цю статтю за допомогою RSS 2.0.

Написати відповідь


5 × = двадцять