Авторське право: нюанси судової практики

У всьому світі авторське право є предметом бурхливих дебатів і взаємних звинувачень. Україна не виняток: дискусії про процедуру захисту інтелектуальної власності в нашій країні тривають вже досить довгий час. Автори, користувачі і правовласники творів ніяк не можуть прийти до консенсусу, хто ж з них все-таки має більше прав. Існування ринку нелегального медіа-контенту тільки підливає масла у вогонь. Не виключено, що уряд і далі дивився б на все крізь пальці, якщо б ця проблема не привертала увагу європейського співтовариства, паплюжачи тим самим Україну в очах світової громадськості.

Впливова міжнародна організація у сфері авторських прав, Міжнародний альянс інтелектуальної власності (International Intellectual Property Alliance), в 2011 р. включила Україну до списку країн під пріоритетним спостереженням. Мабуть, побоюючись чергових санкцій в 2012 р., парламентарії звернули увагу на проблему і готуються розглянути у другому читанні законопроекту “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо регулювання питань авторського права” №6523 (далі – законопроект №6523). Автори закону мотивують необхідність його прийняття черговим раундом боротьби за дотримання авторських прав в Інтернеті.

Насамперед слід зазначити, що одіозний законопроект викликав активну критику громадськості – його назвали відкрито корупційним і підстроєним під конкретні структури. На думку деяких експертів ринку, основна мета законопроекту №6523 – захист прав не авторів, а правовласників, а головним недоліком документа є саме монополія правовласника з наданням йому необмежених прав і відсутністю будь-яких механізмів контролю.

Без суду та слідства

Серед іншого, документ передбачає колективне управління правами. Правовласник має укласти договір з організацією по колективному управлінню правами (далі – ОКУП), яка повинна представляти права автора при переговорах з дистриб’юторами і в суді. ОКУП наділяється адміністративними повноваженнями. Серед іншого, він уповноважений збирати винагороду (роялті), але закон не зобов’язує виплачувати цю винагороду авторам.

Ця організація має право звернутися до інтернет-провайдеру і зажадати без рішення суду протягом 24 годин заблокувати web-ресурс, на якому нібито перебуває піратський контент.

Наприклад, заявник з яких-небудь причин звертається до провайдера і вимагає припинити користування порушника такими правами, подавши при цьому комплект документів для обгрунтування такого порушення (наприклад, це можуть бути договори про приналежність прав). Провайдер зобов’язаний у дводенний термін попередити порушника про необхідність усунення порушення. Якщо ж той продовжує розміщувати оспорювані об’єкти інтелектуальної власності або не надає пояснювальні документи протягом двох наступних робочих днів, провайдер зобов’язаний заблокувати доступ до них або видалити їх. А якщо це технічно неможливо, то закрити доступ до його сайту. Потім провайдер повинен передати матеріали щодо порушення в Держслужбу інтелектуальної власності, яка повинна прийняти відповідне рішення протягом п’яти днів виключно на основі поданих документів. І якщо рішення прийнято не на користь сайту-порушника, то його блокують протягом одного робочого дня. При цьому суд з процесу виключений зовсім.

На думку авторів документа, законодавчі зміни спрямовані виключно на боротьбу з незаконним розповсюдженням контенту в мережі Інтернет і передбачають можливість застосування провайдерами санкцій виключно до тих користувачам Інтернету, які використовують веб-сайти або власний комп’ютер для незаконного розповсюдження медіа-файлів (аудіо-, відеотворів та комп’ютерних програм) в глобальній мережі.

А на практиці …

А поки можновладці сперечаються, чи варто приймати цей законопроект і хто з них правий, судові спори про порушення авторських прав вирішуються в установленому порядку. Розглянемо один з них на прикладі судового процесу за участю однієї зі столичних газет.

У Шевченківський райсуд Києва надійшов позов від автора одного з матеріалів, опублікованих в Газеті, про те, що за статтю йому не було виплачено відповідний гонорар. Позивач вимагав стягнення винагороди за публікацію і немаленьку компенсацію за порушення авторських прав. Рішенням суду першої інстанції у справі №22-ц/2690/5583/2012 вимога позивача до газети були задоволені частково. Суд стягнув з газети на користь позивача необхідний гонорар, витрати по сплаті держмита та витрати на ІТЗ. В решті позовних вимог суд відмовив.

Суд апеляційної інстанції прийшов до думки, що при розгляді справи і при прийнятті рішення суд першої інстанції не всебічно з’ясував і вивчив обставини, які мають значення при вирішенні цього спору. Крім того, були порушені норми матеріального та процесуального права. При вирішенні питання про стягнення винагороди за публікацію статті суд першої інстанції проігнорував правила, порядок і умови таких публікацій. На сайті Газети, адреса якої вказана також і в друкованій версії видання, розміщена інформація для авторів та правила публікації статей. Тобто кожен претендент, який виявив бажання опублікувати свою статтю у вказаній Газеті або на сайті видання, має можливість (і повинен!) ознайомитися з Правилами такої публікації (далі – Правила). Згідно з Правилами, автор створює і передає редакції всі виключні майнові права інтелектуальної власності на статтю і інші, передбачені чинним законодавством України права інтелектуальної власності. Передача статті здійснюється шляхом відправлення її на e-mail в редакцію і виходить, що автор ознайомився з цими Правилами і погоджується з ними. Крім того, Правила передбачають, що гонорар за публікацію статей не видається, статті надаються редакції на безкоштовній основі. Тобто факт надання статті на адресу редакції є підтвердженням того, що автор ознайомився з Правилами публікації статей і погодився з ними.

А чи був договір?

Спірним виявилося питання і щодо договору між незадоволеним автором і газетою. Відповідно до ч. 1 ст. 33 ЗУ “Про авторське право і суміжні права”, в усній формі може укладатися договір про опублікування твору в періодичних виданнях. Таким чином, відносини між газетою і авторами щодо публікації статей базуються на усному договорі про використання (опублікування) твору.

Питання про оплату винагороди автору регулюється локальним актом відповідача (редакції), яким в цьому випадку є Наказ “Про повноваження директора товариства щодо призначення та виплати винагороди автору” №04-07 від 28.07.2009 (далі – Наказ №04-07). Відповідно до п. 2 Наказу №04-07, всі статті та інші об’єкти авторського права, які передаються газеті, є такими, які передаються авторами статей на безкоштовній основі. П. 3 Наказу №04-07 передбачено, що виключно вище керівництво (далі – Директор) редакції має право на власний розсуд і в окремих випадках приймати рішення про виплату автору винагороди за опубліковані статті. Згідно п. 4 Наказу №04-07, в разі прийняття такого рішення керівництвом розмір і порядок виплати такої винагороди фіксується вже в письмовому договорі, який укладається між газетою і автором статті.

З цього випливає, що всі договори з авторами, які передбачають виплату гонорару, повинні укладатися в письмовій формі. У нашому випадку такого договору між сторонами не було. Враховуючи положення ст. 33 ЗУ “Про авторське право і суміжні права”, підстав вважати, що такий наказ суперечить чинному законодавству, немає.

Електронне листування не враховується!

Щодо доказової бази, позивач апелював тільки електронною перепискою з одним із співробітників редакції, яка нібито підтверджує факт порушення його прав. Але судом першої інстанції навіть не було встановлено, з ким саме велася переписка від імені газети! Те, що ця переписка долучена до матеріалів справи, не може свідчити про наявність у цієї особи повноважень на прийняття рішення про виплату автору винагороди за публікацію статті. Більш того, в цьому випадку судом першої інстанції неправомірно прийнято до уваги неналежний і неприпустимий доказ – дані про листування!

У матеріалах справи лише містяться ксерокопії екрану комп’ютера, однак такі копії жодним чином не підтверджують достовірність інформації, яка відображається в них: невідомо, чий це комп’ютер, чи відповідають зображені дані дійсним обставинам справи. А враховуючи розвиток інформаційних технологій, можна з легкістю виготовити такі ксерокопії із зазначенням будь-якої бажаної інформації.

У цьому випадку суд першої інстанції неправомірно прийняв до уваги листування про винагороду як належний і дозволений доказ. Жоден працівник газети, що має доступ до електронної пошти, не має права приймати рішення про виплату винагороди автору, а також визначати розмір такої винагороди. Крім іншого, судом першої інстанції були порушені норми чинного законодавства про розподіл судових витрат між сторонами. Частково задовольняючи позов, суд стягнув судові витрати з газети в повному розмірі. Згідно ч. 1 ст. 88 ЦПК України, якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві – пропорційно тій частині позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Таким чином, апеляційний суд скасував рішення Шевченківського райсуду Києва в частині рішення позовних вимог позивача про стягнення гонорару за публікацію і задовольнив апеляційну скаргу газети про неправомірне рішення суду першої інстанції (справа №22-5583).

Юридичну правову допомогу Ви можете отримати у висококваліфікованих фахівців (юристів) юридичної фірми “Юріс-Консалт”

Стаття опублікована у четвер, 26.07.2012, у категорії Право, суди. Ви можете відслідковувати відповіді на цю статтю за допомогою RSS 2.0.

Написати відповідь


шість + 8 =