Фінансовий лізинг: аналіз судової практики

Договір лізингу, який віднесений главою 58 Цивільного кодексу (ЦК) України до одного з видів договору найму (оренди), на ділі став одним з найбільш поширених видів договорів як в побуті українських громадян, так і в деяких сферах бізнесу. Як правило, предметом договору лізингу є транспортні засоби, сільськогосподарська техніка, дороге виробниче, інженерне, наукове або медичне обладнання. Найбільш популярним підвидом договору лізингу є саме фінансовий лізинг. Специфіка правовідносин, що виникають при укладенні та виконанні договору фінансового лізингу, обумовлює виникнення численних суперечок, переважно судових.

Спори ці здебільшого виникають у зв’язку з порушенням порядку і строків сплати лізингових платежів з боку лізингоодержувачів, а також з відмовою таких добровільно повернути предмет лізингу. На адресу низки дуже великих холдингів та фінансово-промислових груп, переважно в аграрному секторі, в ЗМІ звучали звинувачення в цілеспрямованому і масовому ухиленні від повернення придбаної на умовах лізингу техніки, за яку значно прострочені лізингові платежі.

Втім, можна почути чимало зустрічних обвинувачень і на адресу лізингових компаній – переважно щодо застосування ними різноманітних нечесних схем при укладанні договорів, у результаті чого лізингоодержувачі виявляються в кабальну положенні.

Наскільки справедливі ті й інші звинувачення – вирішувати судам.

Перші кроки вперед

Спеціальна нормативна база у сфері регулювання відносин лізингу на даний момент складається, головним чином, зі статей 806 – 809 ЦК України, Статті 292 Господарського кодексу (ГК) України та Закону України “Про фінансовий лізинг”, зміни в який останній раз були внесені Законом України № 1381-IV від 11 грудня 2003 року. Наказом Міністерства України у справах науки і технологій № 59 від 3 березня 1998 року також затверджений Примірний договір фінансового лізингу (який, однак, не є загальнообов’язковим).

Природно, що за наявності застарілої нормативної бази, не враховуються всі тенденції сучасного ринку лізингових послуг, у судовій практиці на нинішньому етапі виникають безліч спірних аспектів.

Вищий господарський суд України (ВГСУ) дозволив кілька протиріч судової практики в сфері фінансового лізингу ще в кінці минулого року. Так, у пункті 1 інформаційного листа ВГСУ від 24 листопада 2011 року № 01-06/1642/2011 “Про доповнення інформаційного листа ВГСУ від 15 березня 2011 року № 01-06/249 “Про постанови Верховного Суду України, прийнятих за результатами перегляду судових рішень господарських судів “звернуто увагу, що за відсутності у договорі фінансового лізингу погодженої сторонами формули розрахунку додаткової винагороди лізингодавець, здійснюючи розрахунок такої винагороди за неузгодженої з лізингоодержувачем формі, фактично змінює умови договору в односторонньому порядку, не дотримуючись при цьому передбаченого законодавством порядку внесення змін до договір. Ця правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України (ВСУ) від 12 вересня 2011 року №66/311-10, на яку звернув увагу ВГСУ. Наслідками зазначеної постанови може стати те, що лізингодавці вимушені будуть більш чітко і коректно прописувати в договорах методики обчислення винагороди, уникаючи надміру завуальованих прихованих платежів.

У згаданому вже інформаційному листі ВГСУ також дозволив поширений спір, пов’язаний з приміненням до договорів фінансового лізингу Закону України “Про захист прав споживачів”. Незважаючи на те що у визначенні поняття “споживач” у статті 1 згаданого закону присутні слова “фізична особа”, суди в певних випадках застосовували ці положення за аналогією до договорів, укладених між юридичними особами (прикладами двох таких судових рішень є постанова ВГСУ у справі №6/276 від 29 березня 2011 року та постанову ВГСУ у справі №6/278 від 12 квітня 2011 року).

За результатами перегляду останньої названої постанови ВСУ встановив правову позицію, яка і була висвітлена в названому вище інформаційному листі ВГСУ: до правовідносин сторін, що виникають при укладанні договору фінансового лізингу, укладеного юридичними особами, положення Закону України “Про захист прав споживачів” не повинні застосовуватися ні в якій мірі.

Торішні новації судової практики ВГСУ внесли ясність у деякі спірні питання, однак практика господарських судів нижчих інстанцій, як і раніше залишилася вельми суперечливою, що викликало необхідність подальшої її модернізації.

Розірвання – не кінець

Одне з порівняно “свіжих” прецедентних судових рішень було прийнято за результатами розгляду спору про стягнення заборгованості за позовом лізингової компанії до підприємства аграрного сектора, яка придбала на умовах лізингу сільськогосподарську техніку. Особливістю цього конкретного спору виявилося те, що на момент подачі позову договір лізингу вже був розірваний за згодою сторін, а майно повернуто лізингодавцю. ВГСУ спочатку прийняв рішення про безпідставність вимог позивача в зв’язку з тим, що на підставі частини 2 статті 653 ЦК України всі невиконані до моменту розірвання договору зобов’язання, передбачені таким договором, припиняються. Однак ця постанова була переглянута, а застосування частини 2 статті 653 ЦК України визнано неправильним.

Правова позиція вищої судової інстанції, викладена в інформаційному листі ВГСУ від 27 лютого 2012 №01-06/224/2012 “Про доповнення інформаційного листа ВГСУ від 15 березня 2011 року № 01-06/249″ Про постанови Верховного Суду України, прийнятих за результатами перегляду судових рішень господарських судів”, зводиться до того, що домовленість сторін про розірвання договору лізингу не виключає можливості проведення між сторонами розрахунків за зобов’язаннями, що виникли до розірвання угоди, у тому числі застосування заходів майнової відповідальності за невиконання (неналежне виконання) зобов’язань з урахуванням умов договору та структури лізингових платежів.

Таким чином, розірвання договору лізингу не завжди тягне за собою автоматичне припинення всіх зобов’язань сторін за договором – таке припинення лізингоодержувачу варто прямо передбачити в угоді про розірвання договору лізингу. В іншому випадку можливі претензії і позови з боку лізингодавця, причому як про стягнення заборгованості, так і про стягнення штрафних санкцій за прострочення такої.

Валютні тонкощі

Як відомо, в умовах тотального знецінення національної валюти з його непередбачуваними темпами і раптовими інфляційними стрибками обачні підприємства, включаючи і лізингові компанії, вважають за краще на підставі частини 2 статті 524 ЦК України закріплювати суму грошових зобов’язань в доларах США або євро, розраховуючи, що іноземна валюта збереже свою цінність протягом усього терміну дії договору.

Однак іноземна валюта в даному випадку є лише еквівалентом – сама по собі сплата лізингових платежів відбувається в гривні, за курсом, який визначається відповідно до положень договору (наприклад, офіційний курс, встановлений Національним банком України на дату платежу, або ж середній міжбанківський курс покупки відповідної валюти на цю дату).

Проте запровадження “валютної складової” в договір фінансового лізингу створює певний грунт для додаткових суперечок на етапі стягнення заборгованості, зокрема, пов’язаних з тим, чи підлягає сума заборгованості індексації відповідно до статті 625 ЦК України, адже індекс інфляції (індекс споживчих цін ) застосуємо лише до гривневих зобов’язаннях і не може бути застосований до зобов’язань валютним.

В інформаційному листі ВГСУ від 17 березня 2012 №01-06/658/2012 “Про доповнення інформаційного листа ВГСУ від 15 березня 2011 року № 01-06/249″ Про постанови Верховного Суду України, прийнятих за результатами перегляду судових рішень господарських судів ” ВГСУ, посилаючись на відповідне “прецедентне” постанову, звернув увагу, що за договорами фінансового лізингу сума лізингового платежу, еквівалент якої визначено в іноземній валюті, на день появи зобов’язань зі сплати перераховується у гривню, і якщо в подальшому на день фактичної оплати щодо цієї іноземної валюти не змінюється, то з цього моменту відповідне грошове зобов’язання є гривневим, у зв’язку з чим у випадку прострочення лізингового платежу виникає заборгованість у гривні, яку боржник відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь період прострочення.

Така правова позиція, втім, на даний момент є актуальною хіба що для боржників, оскільки, згідно з опублікованими офіційними даними Державної служби статистики України, у квітні 2012 року інфляції вже не було, а в період з травня по серпень спостерігається дефляція (індекс інфляції в ці місяці становив 99,7 або 99,8).

Юридичну правову допомогу Ви можете отримати у висококваліфікованих фахівців (юристів) юридичної фірми “Юріс-Консалт”

Стаття опублікована у середа, 17.10.2012, у категорії Право, суди. Ви можете відслідковувати відповіді на цю статтю за допомогою RSS 2.0.

Написати відповідь


× 8 = шістнадцять