Схема створення штучної підсудності за допомогою договору поруки, укладеного без відома боржника

Складно уявити собі подив боржників, коли, отримавши позовну заяву про стягнення заборгованості, вони переконувалися, що не самотні у своєму нещасті – в графі “Відповідач 2″ значиться ще і поручитель, який мужньо прийняв на себе повну відповідальність за прострочені борги зовсім невідомого йому обличчя. Але якщо хтось із боржників і справді зазнав нападу щирої вдячності до непроханого співвідповідача, то з висновками він явно поквапився.

Збулися мрії

Банки, як і багато інших компанії, які через специфіку своєї діяльності є частими гостями в судах (як загальних, так і господарських) в ролі позивача у справах про стягнення заборгованості, здавна плекають мрії про те, щоб всі ці численні справи розглядалися в потрібному їм місці.

На жаль для них, загальне правило підсудності, встановлене в статті 109 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України (аналогічно і в частині 2 статті 15 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України), призводить якраз до протилежного – позови подаються за місцезнаходженням відповідача, тобто боржника. І, на відміну від багатьох інших параметрів правовідносин, це правило сторони не вправі змінити в договорі.

Вдалим рішенням проблеми на перший погляд здається розгляд справ у третейському суді. Однак насправді третейські суди аж ніяк не є панацеєю. По-перше, завбачливі контрагенти віддадуть перевагу швидше не укладати угоду взагалі, ніж погодяться на вирішення спорів у третейському суді, особливо якщо назва цього суду красномовно вказує на наявність взаємозв’язку з іншою стороною угоди. По-друге, хоча розгляд у третейському суді дійсно протікає швидше, воно і коштує значно дорожче, а примусового виконання, відповідно до статті 56 Закону України «Про третейські суди», все одно можна домогтися лише через загальний суд. Нарешті, по-третє, держава постійно звужує коло справ, які можуть розглядати третейськими судами, вводячи все нові додаткові обмеження. На даний момент у статті 5 Закону України «Про третейські суди» таких обмежень уже чотирнадцять, і серед іншого те, що третейські суди не можуть розглядати суперечки між банками і споживачами банківських послуг.

І все ж одвічні кредитори, головним чином все ті ж банки, не розлучалися зі своєю мрією до тих пір, поки не знайшли-таки у вітчизняному законодавстві «діру», що дозволила гнучко обігнути процесуальні норми про визначення підсудності.

Як виявилося, проблема вирішується шляхом штучного «вживлення» в судову справу додаткового відповідача. Адже, відповідно до частини 1 статті 113 ЦПК України (в господарському процесі – частина 3 статті 15 ГПК України), позов до кількох відповідачів подається за місцезнаходженням одного з них за вибором позивача. При цьому всі відповідачі у цьому плані мають рівний статус, незалежно від будь-яких обставин справи.

Спосіб створення додаткового відповідача виявився простий і витончений – шляхом укладення договору поруки без відома самого боржника.

Боржник тут ні при чому!

У побуті поручительство прийнято сприймати як відносини між боржником і поручителем (найчастіше – родичем, другом або іншим, так чи інакше афілійованою особою боржника, мають достатні підстави для того, щоб поставити своє майно в залежність від платоспроможності боржника).

Однак цивільне законодавство розглядає поручительство іншим чином. Частина 1 статті 553 Цивільного кодексу (ЦК) України визначає, що, згідно з договором поруки, поручитель ручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. При цьому ні в статті 553, ні в наступних статтях параграфа 3 глави 49 ЦК України, що стосується поручительства, не сказано, що сторонами договору поруки обов’язково є кредитор, боржник і поручитель. Жодна зі згаданих статей також не встановлює ні обов’язкової згоди боржника на укладення договору поруки, ні навіть обов’язкового оповіщення боржника про укладення угоди, що стосується поручительства за його боргами. Втім, положення ГК України не містять і прямого дозволу на укладання таких угод.

В результаті утворюється неоднозначна теоретико-правова ситуація. З одного боку, тут вступає в силу один із загальних принципів цивільного права «дозволено все, що не заборонено законом». З іншого – деякі положення ЦК України опосередковано вказують на те, що боржник все-таки не може не мати відношення до договору поручительства (наприклад, у статті 558 ЦК України сказано, що поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржникові, а кредитор в цій статті взагалі не згадується). За таких умов чітке і однозначне вирішення питання могла дати лише судова практика, а якщо точніше – практика Верховного Суду України (ВСУ), правові позиції якого з недавнього часу стали загальнообов’язковими в силу положень процесуальних кодексів (частина 2 статті 214, стаття 3607 ГПК України, статті 82, 11-28 ГПК України).

І ВСУ своє слово сказав. Відповідну постанову по справі №18/5005/11144/2011 (№3-35гс12) було прийнято Судовою палатою у господарських справах 14 серпня ц.р.

На думку найвищої судової інстанції, чинним законодавством України не встановлено обов’язок кредитора і поручителя попереджати боржника про укладення договору поруки з метою забезпечення виконання його зобов’язань перед кредитором, а волевиявлення боржника під час укладення договору поруки не є істотною умовою договору поруки.

Виходячи зі статей 553, 554, 626 ЦК України, ВСУ визначив, що договір поруки є двосторонньою угодою, яка укладається з метою врегулювання відносин між кредитором і поручителем. Порука, на думку ВСУ, на права та обов’язки боржника не впливає, так як зобов’язання боржника по ньому не встановлюється, не припиняється, не змінюється.

На завершення викладу своєї позиції ВСУ також застосував вельми пластичну правову конструкцію, вказавши, що наслідком виконання поручителем зобов’язання, забезпеченого порукою, згідно частини 2 статті 556, пункту 3 частини 1 статті 512 ЦК України, може бути заміна кредитора в зобов’язанні, а така заміна, згідно частини 1 статті 516 ЦК України, здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором і законом.

Іншими словами, боржник не має прямого відношення до договору поручительства за своїми зобов’язаннями, а отже, не має і шансів визнати такою недійсним з огляду на те, що поручительство виникло проти його волі і без його відома.

І це не межа

Не можна не згадати, що застосування «схеми з поручителем» може спричинити за собою навіть більш згубні зловживання, ніж маніпуляції з підсудністю. А саме: поручитель, як один із співвідповідачів, може визнати позов. Запобігти цьому боржник може, наполігши на тому, що відмова від позову зважаючи вказівок частини 6 статті 22 ГПК України порушує його права і законні інтереси. Однак на практиці нерідкі випадки, коли боржник і зовсім відсутній на засіданні – в цьому випадку визнання позову може бути успішно здійснено, а вказівки частини 6 статті 22 ГПК України можуть залишитися непоміченими.

Виходячи із солідарної природи зобов’язання (стаття 543, частина 1 статті 554 ЦК України), воно може бути повністю виконано поручителем. Логічним наслідком такого результату є застосування поручителем регресної вимоги до боржника (стаття 544 ЦК України), і в останньому випадку на стороні поручителя буде ще й преюдиціальна сила минулого судового рішення (частина 3 статті 61 ЦПК України, частини 2 і 4 статті 35 ГПК України) , яка різко зменшить шанси боржника на захист своїх інтересів.

Таким чином, боржнику, що потрапив у халепу з «лжепорадником», краще все ж не ігнорувати судовий процес, що відбувається за місцезнаходженням останнього. Якщо навіть неупередженість місцевого суду викликає серйозні сумніви, то, у всякому разі, ніхто не може позбавити відповідача права на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення.

Епітафія законності

Вчитуючись у рядки визначення ВСУ, так і хочеться в черговий раз обуритися суддівському свавіллю. Однак звинуватити ВСУ в упередженості язык все ж не повертається. Адже наш вищий судовий орган, по суті, чесно виконав своє призначення – вирішив суперечку, буквально витлумачивши при цьому норми цивільного законодавства.

Якби в ЦК України була пряма заборона на укладення договорів поручительства без згоди і навіть повідомлення боржника – подібне судове рішення просто не було б можливим. І тут вже виникають питання іншого характеру, на кшталт «Чи випадковою є відсутність такої норми в ЦК України?» і «Чому в парламенті досі навіть не зареєстрований законопроект про внесення такої норми в законодавство?». Хочеться вірити, що ця відсутність усе ж випадкова, і незабаром законодавча діра буде виправлена. З іншого боку, законодавчі казуси все частіше «грають» на користь великого бізнесу і державних властей, і вкрай рідко – проти них, що породжує деякі конспірологічні теорії.

Так чи інакше, але з точки зору багатьох боржників ухвала ВСУ найдоречніше виглядала б на мармуровому надгробку, під яким опинилася похоронена та сама «законність», яка хоч раз, та згадується в кожному поважному нормативно-правовому акті. Адже Верховний Суд волею-неволею узаконив схему створення штучної підсудності, використання якої дозволить обійти закон без особливих витрат. Збільшення масштабів використання «схеми з поручителем» під прикриттям прецедентної сили судового рішення вищої інстанції варто очікувати вже найближчим часом.

Способом правового захисту від такого роду зловживань на сьогодні залишається хіба що встановлення в договорі прямої заборони на укладення кредитором договорів поруки без попередньої письмової згоди боржника. Однак вдатися до цього способу мають можливість лише ті боржники, які реально можуть вплинути на зміст договору перед його укладанням. А до цієї категорії точно не віднесеш клієнтів банків, а також інших великих фінансових і торговельних установ.

Як не банально це стало звучати в нашій державі, однак в контексті розглянутої теми можна обійти увагою одвічну проблему корупції. Адже якби судова гілка влади була врятована від цієї недуги, то будь-які хитрощі з метою зміни підсудності начисто втратили б сенс.

Юридичну правову допомогу Ви можете отримати у висококваліфікованих фахівців (юристів) юридичної фірми “Юріс-Консалт”

http://www.prostopravo.com.ua

Стаття опублікована у четвер, 15.11.2012, у категорії Право, суди. Ви можете відслідковувати відповіді на цю статтю за допомогою RSS 2.0.

Написати відповідь


× 5 = тридцять п'ять