Таємниці додаткового розслідування

Реалізація положень нового Кримінального процесуального кодексу, як і передрікали скептики, викликає безліч питань. Сьогодні поговоримо про наслідки ліквідації такого інституту як повернення кримінальної справи на додаткове розслідування і заміні його іншим, закладеним у новий КПК, механізмом.

Пережиток радянських часів

Протягом багатьох років інститут повернення справи на додаткове розслідування представляв собою якийсь анахронізм, що ганьбить Україну не тільки перед Європою, але і перед її найближчими сусідами – Росією, Молдовою та країнами Прибалтики, де він був скасований невдовзі після розпаду СРСР. Наше завдання – розглядати ймовірні ризики, які можуть супроводжувати заміну цього інституту іншим, закладеним у конструкцію нового кодексу, механізмом.

Додаткове розслідування було передбачено ст. 246 і 281 КПК зразка 1960 р., і спочатку призначалося для усунення непробачних технічних помилок у роботі органів слідства та прокуратури.

Так, в одному з недавніх аналітичних документів за підписом голови Верховного Суду України повідомлялося, що найпоширенішими підставами для повернення справ прокурору на додаткове розслідування є невідповідність обвинувачення, зазначеного в постанові про пред’явлення обвинувачення, обвинувального висновку. А ще – відсутність підпису прокурора про затвердження обвинувального висновку. Звичайно, важко уявити, щоб прокурор, направляючи справу до суду, забув поставити свій підпис у спеціально відведеній для нього графі на першій сторінці обвинувального висновку.

Якщо говорити про менш поширені, але більш вагомі причини повернення справ на додаткове розслідування, то в першу чергу слід назвати необхідність вирішення питання про нове обвинувачення. Цьому була присвячена ст. 276 колишнього КПК. Йдеться ось про що. Іноді в ході судового слідства з’ясовується, що підсудний, крім вже відомого злочину, за яким йому пред’явлено звинувачення, скоїв ще одне, про який в обвинувальному висновку не сказано. У таких випадках перед судом виникало питання, чи збільшувати обсяг пред’явлених звинувачень або залишити його таким самим.

Вирішення цього питання залежало від характеру виявленого злочину. Якщо, наприклад, підсудний обвинувачувався у скоєнні 10 квартирних крадіжок, і раптом з’ясовувалося, що він скоїв ще одну, 11-у за рахунком, обсяг звинувачень не збільшували. Повідомлення про виявлене злочині прямувало прокурору за місцем його вчинення, і той уже діяв згідно закону, тобто ініціював порушення кримінальної справи, проведення досудового слідства та всього, що з цим пов’язано. Однак розгляд справи в суді при цьому не переривався: підсудний отримував свій термін за 10 крадіжок, а з приводу 11-ї сідав на лаву підсудних, уже перебуваючи в статусі засудженого. Навіть якщо його для цього доводилося етапувати з виправно-трудової колонії.

В даному випадку нове звинувачення не було тісно пов’язане з первісним, і окремий їх розгляд був цілком можливим. Однак у житті зустрічаються інші приклади, матеріали про один з яких знаходяться, зокрема, в архіві Дніпровського суду Києва.

З обвинувального висновку випливало, що 20-річний підсудний, зустрівши в темній алеї раніше незнайому йому 25-річну потерпілу, з хуліганських спонукань наніс їй легкі тілесні ушкодження. А вона після цього добровільно дала йому на зберігання свою сумочку з усім її вмістом, а також добровільно вступила з ним в статевий зв’язок. Органом досудового слідства вчинений ним злочин було кваліфіковано як хуліганство, проте на судовому засіданні з’ясувалося, що все було набагато серйозніше. Потерпіла категорично заперечувала яку б то не було добровільність, а на запитання, чому її свідчення суперечать свідченням, даним у ході досудового слідства, відповіла, що розповіла слідчому все як було, а потім, повністю йому довіряючи, не читаючи, підписала все, що він написав з її слів.

Одним словом, і так було ясно, що підсудному потрібно ставити не тільки хуліганство, але і грабіж (якщо не розбій) і згвалтування. Тому суддя, керуючись ст. 276 колишнього КПК, повернув справу на додаткове розслідування. Через деякий час воно знову надійшло до суду з новим, більш повним обвинувальним висновком, і злочинець поніс заслужене покарання. Головного болю зі зміною запобіжного заходу вдалося уникнути, оскільки зловмисник одразу ж після скоєння злочину був затриманий співробітниками Державної служби охорони і весь цей час утримувався під вартою.

Омани виправдувальною спрямованості ДР

У широких колах громадськості існує думка, що повернення кримінальної справи на додаткове розслідування було завуальованою формою виправдувального вироку, який суддя не наважувався винести в силу ряду суб’єктивних причин. А в ході додаткового розслідування справа, мовляв, тихо ховалася. Факти ж говорять про те, що все було якраз навпаки.

Дані судової практики свідчать, що з справ, повернутих судом на додаткове розслідування, близько 80% повторно направлялися в суд з обвинувальним висновком, приблизно 10% закривалися за нереабілітуючими обставинами, а решта, що називається, «спускалися на гальмах».

З цього випливає, що судді повертали справи не тому, що вважали, що підсудний не винен, оскільки у справі не містилося переконливих доказів його винності, а тому, що він був винен, і були докази його провини, однак вони з якоїсь причини не були зібрані, оформлені та подані.

Свого часу колишній голова Верховного Суду України Василь Маляренко відзначав, що в ситуаціях, пов’язаних з поверненням кримінальних справ на додаткове розслідування, потрібно вбачати не тільки неповноту дослідження обставин справи або якісь процесуальні проблеми, але й наявність інтересу окремих осіб в тому, щоб відтягнути рішення справи і таким чином пом’якшити сприйняття гостроти та небезпечності вчиненого як в суспільстві, так і в суді, адже за рахунок цього можна розраховувати на більш м’яке покарання або на уникнення відповідальності взагалі.

Ми ж доповнимо, що в категорію названих «окремих осіб» можуть входити не тільки підсудні та їхні адвокати, але й окремі представники слідчих органів. У наведеному вище випадку, що стався в Дніпровському районі Києва, слідчий, так халтурно виконав свою роботу, не міг не мати якогось особистого інтересу в результаті справи. Ми можемо тільки припускати, корисливий він був або безкорисливий, однак, не включивши в зміст обвинувального висновку ряд ключових елементів вчиненого злочину, він фактично надав родичам заарештованого підсудного можливість якось домовитися з постраждалою жінкою і умовити її не наполягати на епізодах, пов’язаних з пограбуванням і згвалтуванням. Але, судячи з усього, домовитися не вдалося, і справа була відправлена ​​на додаткове розслідування.

Можливість уникнути додаткового розслідування існувала давно

Слід зазначити, що починаючи з червня 2001 р. суди, при бажанні, цілком могли доводити справи до логічного і справедливого рішення і без їх повернення на додаткове розслідування. Справа в тому, що тоді колишній КПК був доповнений ст. 3151 «Судові доручення». Відповідно до її положень, з метою уточнення фактичних даних, отриманих в ході судового слідства, суд вправі був доручити органу, який проводив розслідування, виконати деякі слідчі дії. Протоколи цих дій та інші докази, що надійшли зі слідчого органу, досліджувалися в судовому засіданні і приєднувалися до справи.

Іншими словами, суд, не перериваючи розгляду справи, міг отримати докази, які можна добути тільки слідчим шляхом, тобто шляхом проведення обшуків, виїмок, ревізій, відшукання свідків, документів і речових доказів. Але, як видно з наведеного вище прикладу, не завжди він цією можливістю користувався. Мабуть, в тому випадку суддя, відправляючи справу на додаткове розслідування, гуманно надав родичам підсудного останню можливість домовитися з потерпілою.

У новому КПК функції згаданої раніше новели виконує ст. 333 «Застосування заходів забезпечення кримінального провадження та проведення слідчих (розшукових) дій під час судового провадження». Згідно з її положеннями, якщо в ході судового розгляду виникне необхідність у встановленні обставин, що мають істотне значення для кримінального провадження, і вони не можуть бути встановлені іншим шляхом, за клопотанням сторони кримінального провадження суд має право доручити органу досудового розслідування провести певні слідчі (розшукові) дії . У разі прийняття такого рішення суд відкладає судовий розгляд на строк, достатній для проведення цього слідчо-оперативного завдання і ознайомлення учасників судового провадження з його результатами.

Відразу слід зауважити, що в понятті «достатній термін» закладена певна міна, яка дасть можливість слідчим затягувати час, посилаючись на «об’єктивні обставини». Крім того, в підзаконних актах, що регулюють процес виконання ст. 333, можна знайти чимало інших підводних каменів, однак про це – в наступних публікаціях.

Юридичну правову допомогу Ви можете отримати у висококваліфікованих фахівців (юристів) юридичної фірми “Юріс-Консалт”

http://www.prostopravo.com.ua

Стаття опублікована у четвер, 20.12.2012, у категорії Право, суди. Ви можете відслідковувати відповіді на цю статтю за допомогою RSS 2.0.

Написати відповідь


шість + = 13