Особливості здійснення факторингових операцій

У підприємницькій діяльності нерідко трапляється так, що суб’єкти господарювання не виконують взяті на себе грошові зобов’язання. Кредитори в таких ситуаціях передають за плату належні їм права вимоги виконання грошових зобов’язань третім особам. Здійснюючи такі операції, необхідно розуміти, яким чином вони регулюються і які вимоги необхідно дотримувати. Розглянемо особливості здійснення факторингових операцій.

Які операції є факторинговими?

Факторинг – придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги з прийняттям на себе ризику виконання таких вимог та приймання платежів (п. 3 ст. 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність”).

Згідно з ч. 1 ст. 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (будь-яким передбаченим договором способом), а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Однак у наведених визначеннях є колізія. Згідно ЦКУ за договором факторингу клієнт відступає грошові вимоги до третьої особи (боржника). В Законі “Про банки і банківську діяльність” факторинг – це придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги. Виникає питання: норми якого закону підлягають переважному застосуванню? Ми вважаємо, що повинні застосовуватися положення ЦКУ, і ось чому.

У листі Міністерства юстиції України “Про практику застосування норм права у випадку колізії” від 26.12.2008 р. №758-0-2-08-19 зазначено таке. У разі існування неузгодженості між нормами, виданими одним і тим же нормотворчим органом, застосовується акт, виданий пізніше, навіть якщо прийнятий раніше акт не втратив силу. Така неузгодженість може виникнути внаслідок того, що прийняття нової норми не завжди супроводжується скасуванням “застарілих” норм з одного й того ж питання. ЦКУ був прийнятий в 2003 р., тоді як Закон “Про банки і банківську діяльність” – в 2001 р.

Також слід враховувати, що при правозастосуванні застосовується не закон як нормативно-правовий акт у цілому, а відповідна правова норма чи її частина, за змістом якої і визначається, чи є ця норма (її частина) спеціальною чи загальною.

Згідно з ч. 2 ст. 4 ЦКУ основним актом цивільного законодавства України є ЦКУ. Оскільки визначення факторингу, наведене в Законі “Про банки і банківську діяльність”, не містить особливостей регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання, а встановлює загальні правила (за змістом зобов’язань, поступається за договором факторингу), які не узгоджуються з відповідними правилами ЦКУ, ми вважаємо, що слід застосовувати положення ЦКУ.

Для розмежування договорів факторингу і договорів поступки прав вимог необхідно знати, що може бути оплатою за передане право вимоги. Слід звернути увагу на Постанову Верховного Суду України від 10.07.2007 р. №26/347-06-6531, в якому суд на підставі визначення договору факторингу, яке містить ЦКУ, прийшов до висновку, що такий договір спрямований на фінансування однією стороною іншій шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Тобто в наявності надання фактором послуги. Вона надається за плату, розмір якої визначається договором. При цьому грошова вимога, яка передається клієнтом фактору, не може бути платою за надану останнім фінансову послугу.

Отже, якщо за договором за певну винагороду передається право вимоги грошового боргу, то такий договір є договором факторингу, за яким фактором може бути тільки банк або інша фінансова установа. Якщо ж передається право вимоги грошового боргу без плати за послугу або передається за винагороду право вимоги не грошового боргу, то договір не вважається факторинговим, а є договором уступки права вимоги, і новим кредитором за таким договором може бути будь-яка особа.

Розмір винагороди фактора за надані послуги законодавством не регулюється і встановлюється сторонами у договорі факторингу за домовленістю сторін.

Які суб’єкти мають право здійснювати факторингові операції?

Згідно з п. 11 ч. 1 ст. 4 Закону “Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг” (далі – Закон про фінансові послуги) факторинг відноситься до фінансових послуг. А вони згідно з ч. 1 ст. 5 Закону про фінансові послуги надаються фінансовими установами.

Щоб здійснювати факторингові операції, фінансова установа повинна числитися в Реєстрі фінансових установ, а в додатку до свідоцтва про реєстрацію фінансової установи у видах фінансових послуг, які фінансова компанія має право здійснювати без отримання ліцензій та/або дозволів відповідно до законодавства, має бути вказаний факторинг.

Слід звернути увагу на те, що не всі фінансові установи мають право здійснювати факторингові операції. Професійні учасники ринку цінних паперів (крім банків) не мають права здійснювати факторингові операції, оскільки це є “суміщенням професійної діяльності на ринку цінних паперів з іншою професійною діяльністю” відповідно до Закону “Про цінні папери та фондовий ринок”.

Чи може нефінансова установа укладати договори факторингу (наприклад, раз чи два на рік)?

У листі Держфінпослуг від 14.02.2005 р. №1034/11-6 зазначено таке. Згідно з вимогами п. 1.4 положення Держфінпослуг “Про надання окремих фінансових послуг юридичними особами – суб’єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами” від 22.01.2004 р. №21 (далі – Положення №21) тільки юридичні особи, які систематично надають фінансові послуги (систематичним наданням фінансових послуг вважається укладання трьох або більше договорів про надання фінансових послуг юридичними або фізичними особами протягом календарного року), повинні стати на облік у Держфінпослуг відповідно до вимог Держфінпослуг.

Ми вважаємо, що у відповідності до чинного законодавства нефінансова установа не має права здійснювати факторингові операції. Лист Держфінпослуг від 14.02.2005р. №1034/11-6 є застарілим і не відповідає чинному законодавству. Наведені в листі відповіді аргументовані нормами Положення №21. Однак Положення №21 розпорядженням Держфінпослуг від 24.06.2005 р. №4241 було викладено в новій редакції, і його норми були уточненні і конкретизовані.

Згідно з п. 2.2 Положення №21 (в чинній редакції) юридичні особи, які систематично надають послуги фінансового лізингу (уклали протягом календарного року три та більше договорів фінансового лізингу) або уклали хоча б один договір фінансового лізингу на суму, що дорівнює або перевищує 80 тис . грн., у своїй діяльності повинні керуватися вимогами Закону “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” та іншими нормативними актами у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму.

Також слід звернути увагу на те, що згідно з п. 1.5 Положення №21 (в чинній редакції) дія цього документа поширюється на юридичних осіб, які надають послуги з фінансового лізингу та укладають договори з лізингоодержувачами та продавцями (постачальниками) відповідно до вимог Закону «Про фінансовий лізинг ».

Таким чином, Положення №21 застосовується виключно до осіб, які надають послуги фінансового лізингу, а лист Держфінпослуг від 14.02.2005 р. №1034/11-6 не підлягає застосуванню. Отже, можна зробити висновок, що нефінансові установи не мають права здійснювати факторингові операції.

Юридичну правову допомогу Ви можете отримати у висококваліфікованих фахівців (юристів) юридичної фірми “Юріс-Консалт”

http://www.prostopravo.com.ua

Стаття опублікована у п`ятниця, 04.01.2013, у категорії Фінанси. Ви можете відслідковувати відповіді на цю статтю за допомогою RSS 2.0.

Написати відповідь


п'ять − = 3