Верховний Суд: загальне спільне майно, передане подружжям у статутний фонд приватного підприємства стає приватною власністю цього підприємства

Щодо правового режиму майна, переданого подружжям (або одним з них) до статутного фонду приватного підприємства, у свій час висловлювалося безліч думок. Багато хто пам’ятає Рішення Конституційного Суду від 19.09.2012 року, в якому КС дійшов висновку, що приватне підприємство, засноване одним з подружжя в період перебування у шлюбі, саме по собі є об’єктом спільної сумісної власності подружжя і той резонанс, яким був ним викликаний до суспільстві. І от знову, не далі як 2 жовтня 2013 Верховний Суд України в одному зі своїх рішень звернувся до цієї теми. До яких висновків дійшов ЗСУ з’ясовував Prostopravo.com.ua

Йдеться про постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року по справі № 6-79цс13, в якому судді прийшли до наступного висновку: «навіть у разі передачі подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним з них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна у разі поділу майна подружжя (а не права власності на саме майно) чи права вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилося після ліквідації підприємства.»

Суть справи полягала в наступному. У грудні 2011 року дружина звернулася з позовом до ПАТ “Банк Кіпру”, свого чоловіка, приватного підприємства “Вітер Плюс” про визнання недійсними договорів та визнання права власності. Свої позовні вимоги позивачка мотивувала тим, що з 25 липня 1998 знаходиться в зареєстрованому шлюбі з відповідачем, 24 квітня 2008 року він як фізична особа-підприємець за загальні сумісні кошти подружжя з її згоди для здійснення підприємницької діяльності придбав нежитлові приміщення. А 5 травня 2008 року прийняв рішення про внесення ним як засновником до статутного фонду приватного підприємства “Любе Сервіс” (далі – ПП “Любе Сервіс”) зазначених нежитлових приміщень (згідно зі свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи найменування приватного підприємства змінилося на “Ветер Плюс” ). Пізніше, 4 липня 2008 року, без її згоди чоловік уклав кредитні договори з акціонерним банком “АвтоЗАЗбанк”, правонаступником якого є публічне акціонерне товариство “Банк Кіпру” (далі – ПАТ “Банк Кіпру”), а за договором від 4 липня 2008 ПП “Любе Сервіс” передало в іпотеку цьому банку зазначені нежитлові приміщення.

Посилаючись на порушення відповідачем вимог закону під час укладання цих договорів, позивачка просила визнати недійсними кредитні договори від 4 липня 2008 року; визнати недійсними договори поруки, які укладені ПП “Любе Сервіс” та АБ “АвтоЗАЗбанк”; визнати недійсним п. 2 рішення засновника ПП “Любе Сервіс” від 5 травня 2008 року про внесення до статутного фонду нежитлових приміщень; визнати недійсним договір іпотеки від 4 липня 2008 року, який укладено ПП “Любе Сервіс” та АБ “АвтоЗАЗбанк”; визнати нежитлові приміщення загальною спільною власністю подружжя.

Рішенням суду першої інстанції позов задоволено частково. Визнані недійсними п. 2 рішення засновника ПП “Любе Сервіс” від 5 травня 2008 року про внесення до статутного фонду нежитлових приміщень; договір іпотеки від 4 липня 2008 року, який укладено ПП “Любе Сервіс” та АБ “АвтоЗАЗбанк”; нежитлові приміщення визнані загальною спільною власністю подружжя. Рішенням апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції в цій частині було скасовано. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення апеляційної інстанції скасовано, залишено в силі рішення суду першої інстанції.

За заявою ПАТ «Банк Кіпру» ухвалу Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ було переглянуто Верховним судом.

Палата з цивільних справах ВСУ прийшла до наступних висновків. З 25 липня 1998 позивачка та відповідач перебувають у зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу, 24 квітня 2008 року, відповідачем як фізичною особою-підприємцем за рахунок коштів, отриманих для цієї мети від батьків дружини і за згодою останньої, за ціною та на умовах, визначених ним самостійно, були придбані якісь нежитлові приміщення для їх використання в його підприємницької діяльності.

5 травня 2008 фізична особа-підприємець як засновник ПП “Любе Сервіс” відповідно до п. 2 рішення засновника без згоди дружини вніс до статутного фонду цього підприємства вказане нежитлове приміщення.

4 липня 2008 АБ “АвтоЗАЗбанк” і відповідач уклали кредитні договори, згідно з якими АБ “АвтоЗАЗбанк” надав йому кредит на поточні потреби в сумі 620 тис. доларів США і 3 млн грн.

З метою забезпечення виконання зобов’язання за зазначеними кредитними договорами в цей же день, 4 липня 2008 року, АБ “АвтоЗАЗбанк” та ПП “Любе Сервіс” уклали договори поруки, за якими ПП “Любе Сервіс” зобов’язувалося відповідати за зобов’язаннями відповідача перед кредитором – АБ ” АвтоЗАЗбанк “, і договір іпотеки, згідно з яким ПП” Любе Сервіс “передало спірне приміщення в іпотеку банку.

Стаття 57 Сімейного кодексу України визначає перелік видів особистої приватної власності одного з подружжя та підстави її отримання.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені у ст. 60 СК України.

За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя засобами або працею в придбанні майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) і визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен встановити не тільки факт придбання майна під час шлюбу, але і той факт, що джерелом його придбання є спільні сумісні кошти або спільна робота подружжя.

Тільки у разі встановлення цих фактів норма ст. 60 СК України вважається правильно застосованою.

У той же час у справі, про яку йде мова, судом встановлено, що нерухоме майно придбане Відповідачем як фізичною особою-підприємцем, хоча і під час шлюбу, але не за спільні кошти подружжя, а за кошти, отримані ним від третіх осіб для здійснення підприємницької діяльності. В силу вимог ст. 57 СК України, майно, отримане одним з подружжя з безоплатної угоди або за кошти, які належали йому особисто, є його приватною власністю. У той же час, одним з видів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності.

На думку ВСУ, встановивши у справі, яка переглядається, факт оформлення права приватної власності ПП “Любе Сервіс” та видачі йому свідоцтва про право власності на спірне нежитлове приміщення, суд касаційної інстанції безпідставно своїм рішенням змінив правовий режим майна приватного підприємства на режим спільного сумісного майна подружжя, оскільки з моменту внесення майна до статутного фонду підприємство є єдиним власником майна і це майно не може одночасно перебувати у власності інших осіб.

При цьому касаційна інстанція не врахувала, що навіть і в разі передачі подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним з них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна у разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) чи правові вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, залишилося після ліквідації підприємства.

Отже, майно фізичної особи – підприємця, що придбане і використовується у його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту, приватну власність, згідно зі ст. 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60, 61 СК України.

Таким чином, набуваючи під час шлюбу нерухоме майно як фізична особа-підприємець для здійснення підприємницької діяльності не за спільні кошти подружжя і вирішуючи питання про його передачу до статутного фонду іншого суб’єкта господарювання – приватного підприємства, засновником якого він є, відповідач діяв виключно як власник цього майна і суб’єкт господарювання у процесі провадження ним господарської діяльності.

У своїй постанові ВСУ згадав і горезвісне рішення Конституційного суду України від 19 вересня 2012 року з справі №1-8/2012. На думку ВСУ, вказане рішення не спростовує зроблених ВСУ висновків, оскільки в ньому йдеться виключно про статутний капітал та майно приватного підприємства, сформованому за рахунок спільної сумісної власності подружжя.

Автор: Катерина Гутгарц
Джерело: Prostopravo.com.ua
Стаття опублікована у вівторок, 29.10.2013, у категорії Рекомендовані. Ви можете відслідковувати відповіді на цю статтю за допомогою RSS 2.0.

Написати відповідь


шість × 5 =

--


Календар публікацій

Жовтень 2013
П В С Ч П С Н
« Сер   Лис »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031