Як правильно оформити комерційне посередництво: дилери, агенти, принципал …

Актуальними є питання юридичного оформлення відносин комерційного представництва, а також спори з цього приводу в судовій практиці.

Законодавче регулювання

Відносини комерційного представництва регулюються нормами як Цивільного, так і Господарського кодексів України (далі відповідно – ЦКУ та ГКУ).

У ст.243 ЦКУ ці відносини розглядаються як комерційне представництво. Комерційним представником є ​​особа, яка постійно і самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом.

Повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені:

  • Письмовим договором між ним та особою, яку він представляє;
  • Довіреністю.

Слід звернути увагу на те, що довіреність не є єдиним документом на підтвердження повноважень комерційного представника. Через “або” в ст.243 ЦКУ окремо згадується письмовий договір.

Комерційне представництво за нормами ЦКУ є різновидом загального поняття представництва у відповідності зі ст.237 ЦКУ. ЦКУ визначає таке представництво, як правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому угод.

Загальне представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Дещо по-іншому це питання розглядається відповідно до норм ГКУ.

Глава 31 ГКУ має назву – “Комерційне посередництво (агентські відносини) у сфері господарювання”. Далі ці відносини розглядаються через поняття агентської діяльності (комерційне посередництво).

Згідно ст.295 ГКУ – комерційне посередництво (агентська діяльність) є підприємницькою діяльністю, яка полягає в наданні комерційним агентом послуг суб’єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб’єкта, якого він представляє.

Комерційним агентом може бути суб’єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який з повноваженнями, заснованими на агентському договорі, здійснює комерційне посередництво.

Слід звернути увагу на те, що згідно ЦКУ не є комерційними агентами підприємці, що діють хоча і в чужих інтересах, але від власного імені. Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом.

Предметом агентського договору відповідно до ст.297 ГКУ є послуги в укладенні угод або сприяють їх укладанню (надання фактичних послуг) від імені цього суб’єкта і за його рахунок.

Стаття 299 ГКУ регулює відносини з приводу немонопольних і монопольних агентських відносин. Суб’єкт, якого представляє комерційний агент, має право довірити комерційне посередництво також іншим суб’єктам, повідомивши про це агента, а агент має право здійснювати комерційне посередництво також для інших суб’єктів господарювання, якщо інтереси суб’єктів, яких представляє комерційний агент, не є суперечливими у питаннях, для вирішення яких запрошений цей агент. У разі встановлення за договором монопольних агентських відносин вищенаведене забороняється.

Важливе значення мають положення ст.301 ГКУ, яка регулює взаєморозрахунки в агентських відносинах. Згідно агентського договору комерційний агент одержує агентську винагороду за посередницькі операції, здійснені ним в інтересах суб’єкта, якого він представляє, у розмірі, передбаченому договором. Агентська винагорода виплачується комерційному агенту після оплати третьою особою за угодою, укладеною з його посередництвом, якщо інше не передбачено договором сторін.

Комерційний агент має право вимагати для розрахунку бухгалтерський витяг щодо всіх угод, за які йому належить агентська винагорода.

Принципове значення для визначення правової природи відносин з приводу агентської діяльності в контексті ГКУ є стаття 305 ГКУ. Тут передбачено, що в частині, не врегульованою нормами ГКУ до агентських відносин можуть застосовуватися відповідні положення ЦКУ, якими регулюються відносини доручення (ст.1000 – 1010 ЦКУ). Так, на підставі ст.1000 ЦКУ за договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки довірителя. Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, в межах якої діє виключне право повіреного.

Що стосується дилерських договорів. Варто зауважити, що поняття “дилер, дилерський договір” законодавчо визначені лише у сфері обігу цінних паперів, фінансового ринку (п.3 ст.17 Закону України “Про цінні папери та фондовий ринок” та ін), а також для торгівлі сільськогосподарськими машинами (ст.1 Закону України “Про захист прав покупців сільськогосподарських машин”, далі – Закон). Так, Законом передбачено, що дилер – юридична або фізична особа, яка, виконуючи функції продавця, здійснює закупівлю машин для наступного їх продажу і надає послуги з технічного сервісу. Зрозуміло, що ця норма є спеціальною і регулює відносини дилерства тільки для певного виду договорів.

Судова практика

Актуальним для розуміння правової природи відносин комерційного представництва є постанова Вищого господарського суду України (ВГСУ) від 26.09.2012 по справі № 5006/20/8/2012.

ТОВ “…” (Далі по тексту – Позивач) звернулося до ТОВ “П. …” (Далі – Відповідач) про визнання недійсними окремих пунктів дилерського договору. Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до умов цього договору постачальник зобов’язується передати, а дилер прийняти права та обов’язки з розповсюдження на території України продукції постачальника. Крім цього, передбачено, що постачальник зобов’язується виготовити і передати у власність дилера, а дилер приймати і оплачувати отриману продукцію в порядку і на умовах, передбачених цим договором;

Розділом 4 спірного дилерського договору передбачені зобов’язання дилера, до яких, зокрема, належать зобов’язання по розповсюдженню продукції постачальника на території, зазначеної в п. 2.1 договору, сприяти збільшенню обсягів продажів продукції постачальника; зокрема, здійснювати самостійно і за власний рахунок пошук покупців на продукцію та здійснювати від свого імені і за свій рахунок покупку продукції та її реалізацію споживачам.

Розділом 5 дилерського договору передбачені зобов’язання відповідача, зокрема, постачальник передає дилеру право бути представником продукції на території, зазначеної в п. 2.1 договору.

Відповідно до п. 5.2 дилерського договору, постачальник не займається самостійним збутом продукції на території діяльності дилера, зазначеної в п. 2.1 договору. У разі звернення безпосередньо до постачальника потенційних покупців, розташованих на території діяльності дилера, постачальник не веде з ними переговори безпосередньо і не укладає з ними договори, а направляє їх до дилера для ведення переговорів і укладення договорів.

Пункт 5.3 дилерського договору передбачає, що постачальник зобов’язується більше ні з ким не укладати дилерські договори про просування продукції постачальника на території діяльності дилера.

В обгрунтування позову позивач з посиланням на ст. 207 ГКУ, вважає, що спірні пункти дилерського договору суперечать статтям 29, 30, 32, 34 ЦКУ та ст. 10 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції”. Крім того, наполягає на тому, що керівник товариства не вправі підписувати договір і укладати будь-яку угоду, яка не відповідає Статуту товариства та позбавляє суспільство позивача можливості вільно здійснювати, без будь-яких обмежень, основні види економічної діяльності.

Доводи заявника про те, що відповідач виступає як представник, тобто дилерський договір містить ознаки, крім договору поставки, інституту представництва, безпідставні, оскільки, відповідно до ч.1, 2 ст. 237 ЦКУ, представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому угод. Тим часом спірний дилерський договір чітко зазначає, що дилер здійснює від свого імені і за свій рахунок як купівлю продукції (в контексті п.2.1 договору отримує права і обов’язки на отриману продукцію), так і її реалізацію (п.4.3 договору).

ВГСУ окремо відзначив, що коло угод, які мають право укладати суб’єкти господарювання, не визначається якимось вичерпним переліком і не обмежується лише тими угодами, що випливають з основного змісту їх діяльності. Отже, недійсними за вказаною в ч. 1 ст. 207 ГКУ основи повинні визнаватися лише ті угоди, які прямо суперечать цілям юридичної особи, зазначеним у законі, який регулює його діяльність, або в установчих документах.

Автор: Сергій Теньков
Стаття опублікована у вівторок, 10.12.2013, у категорії Право, суди. Ви можете відслідковувати відповіді на цю статтю за допомогою RSS 2.0.

Написати відповідь


− п'ять = 1

--


Календар публікацій

Грудень 2013
П В С Ч П С Н
« Лис   Січ »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031