Ліквідація банкрута: продовжити не можна припинити?

Реалізація положень закону “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (в редакції від 22.12.2011) вказує на наявність певних недоліків, які негативно впливають на його розуміння, тлумачення і застосування. Зокрема, багато питань виникає через обмеження в часі ліквідаційної процедури та відсутність розуміння того, чи можна її продовжувати.

Заплуталися в часі

Стурбованість, наприклад, викликає тлумачення норми ч.1 ст.37 закону. У ній передбачено, що господарський суд постановою визнає боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру на строк 12 місяців. Як у цій нормі, так і взагалі в акті не вказано, що строк процедури може бути продовжений судом (як було зазначено в ст.22 попередньої редакції закону), це коментується як заборона продовження терміну.

Серед арбітражних керуючих, суддів і науковців таке твердження викликає стурбованість, яка грунтується на тому, що дана норма породжує ілюзію, що ліквідаційна процедура не може бути продовжена за межі зазначених 12 місяців. Ця ілюзія підтримується приписами ч.6 ст.45 закону, де зазначається, що непродані активи, що залишилися на момент закінчення терміну ліквідації, передаються ліквідатором в управління якійсь юридичній особі нібито для подальшого продажу.

На нашу думку, помилкових судових рішень і неправильної судової практики вдасться уникнути, адже багаторічний досвід здійснення цієї процедури показує, що 12 місяців для ліквідації майна та справ середнього або великого підприємства – утопія, нездійсненна мрія. Це нереальний термін. За новими правилами продажу майна, дотримати цей термін можна лише у випадках: продажу майна боржника як цілісного майнового комплексу або наявності у банкрута невеликої кількості ліквідного майна.

Ми впритул наближаємося до правозастосування, вирішення конкретних судових справ і хочемо змоделювати поведінку учасників процесу в першу чергу з метою недопущення порушень майнових прав та інтересів учасників проваджень у справах про банкрутство.

Необхідно дослідити зазначені норми закону з точки зору теорії застосування норм права для визначення справжніх цілей законодавця і сенсу юридичної термінології при правовому регулюванні цих суспільних відносин.

Ідея регулювання ліквідації

Виробництво по справах про банкрутство складається з процедур, які господарський суд вводить шляхом прийняття актів (ухвали, постанови). В цілому такі процедури – це правові форми, в рамках яких виникають, здійснюються і припиняються правовідносини між учасниками банкрутства в рамках судового провадження. Судова процедура у справах про банкрутство – це певна система юридичних засобів у вигляді матеріальних і процесуальних правових норм. Застосування цих коштів має забезпечити досягнення кінцевої мети в конкретних правовідносинах. Отже, реалізація судової процедури повинна завершитися правовим результатом, який відповідає ідеї і цілі закону.

Основна ідея закону – визначення умов і порядку визнання боржника банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою задоволення вимог кредиторів за рахунок банкрута. Ліквідаційна процедура застосовується до боржника, який не здатний відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та/або мирової угоди, тобто до банкрута, і здійснюється з метою рівномірного погашення грошових вимог кредиторів.

Залежно від категорії боржника, виду його діяльності та наявності у нього майна господарський суд використовує загальний, спеціальний або спрощений порядок провадження у справі про банкрутство. Спрощений порядок використовується під час ліквідації банкрута без застосування процедур розпорядження майном та санації.

Ідея ліквідації банкрута прямо визначена в абз.3 ч.1 ст.37 закону, де під ліквідацією розуміється припинення суб’єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення в порядку цього закону вимог кредиторів шляхом продажу майна цього суб’єкта.

Отже, в результаті ліквідації обов’язково слід вирішити такі завдання:

  • продати майно банкрута;
  • задовольнити повністю (частково) вимоги кредиторів;
  • здійснити інші заходи ліквідаційної процедури, не пов’язані з продажем майна банкрута, та припинення суб’єкта підприємницької діяльності – банкрута.

Для практичної реалізації мети і завдань процедури призначається ліквідатор (ст.114), який має спеціальний правовий статус. Ліквідатор організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом, та забезпечує задоволення вимог кредиторів у встановленому цим законом порядку, використовуючи безліч повноважень. У тому числі:

  • приймає до свого відання майно боржника, забезпечує його збереження;
  • проводить інвентаризацію та оцінку майна банкрута;
  • формує ліквідаційну масу;
  • пред’являє до третіх осіб вимоги щодо повернення банкруту сум дебіторської заборгованості;
  • подає до суду заяви про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника;
  • вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб ;
  • продає майно банкрута для задоволення вимог, внесених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому законом (ст. 40-44);
  • передає в комунальну власність об’єкти житлового фонду, у тому числі гуртожитки, дитячі дошкільні заклади та об’єкти комунальної інфраструктури, що належать юридичній особі – банкруту;
  • передає матеріальні носії секретної інформації (технічну документацію, вироби, дослідні зразки тощо) замовнику за погодженням з відповідним органом Служби безпеки;
  • передає відповідним особам майно банкрута, вилучене з обігу;
  • піднімає питання про виділення частки, що належить банкруту в спільному майні;
  • веде реєстр вимог кредиторів;
  • оформляє, впорядковує і передає до архівної установи документи тривалого зберігання і т.п.

Як видно, зокрема з кола повноважень ліквідатора, визначеного ст.41, обсяг роботи, покладеної на арбітражного керуючого, великий і непростий, досить часто за 10-12 місяців виконати його неможливо з об’єктивних причин.

Ліквідатор підзвітний комітету кредиторів та підконтрольний господарському суду, який перевіряє законність, правильність і розумність дій і затверджує звіт. Звіт ліквідатора повинен засвідчувати завершення всіх розрахунків з кредиторами, що має бути підтверджено ліквідаційним балансом, в якому вказується інформація про відсутність у банкрута майна або про наявність залишків (ст.46). Затвердження судом звіту ліквідатора є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство (ст.83).

Визначальним приписом закону є твердження, що ліквідатор здійснює свої повноваження до внесення до ЄДР запису про припинення юридичної особи – банкрута (ч.7 ст.46).

Якщо ж на день заслуховування звіту, який зазвичай подається після закінчення встановленого судом терміну ліквідпроцедури, ліквідатор не знайшов або не реалізував майнові активи банкрута у повному обсязі, суд зобов’язаний винести рішення про призначення нового ліквідатора в порядку, встановленому цим законом (ч.4 ст. 46). Кандидатура нового ліквідатора може бути запропонована комітетом кредиторів або визначена судом. Виникає логічне запитання: яким чином новий ліквідатор доведе судову процедуру до завершення без надання відповідного терміну? Очевидно, що суд оцінює обсяг активів боржника та стан справ, які слід виконати (здійснити), орієнтовний термін, з настанням якого можна чекати закінчення виконання дій з продажу майна, оскільки це має юридичне значення. Цього вимагають інтереси кредиторів.

Отже, суд повинен забезпечити учасників процедури банкрутства процесуальними засобами і надати новому ліквідатору термін для вчинення процесуальних дій, визначивши необхідний період часу (стст.50, 53 ГПК), – продовжити термін судової процедури ліквідації банкрута. Отже, при ліквідації юридичної особи все наявне майно підлягає повній розпродажу, що є підставою для формування ліквідаційного балансу, який подається разом із звітом господарському суду на затвердження. Без затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу не можна припинити провадження у справі, крім випадку затвердження судом мирової угоди у процедурі ліквідації банкрута.

Теоретико-правові основи термінів

Обов’язок учасників виробництва (боржника, кредиторів, ліквідатора тощо) здійснювати діяльність, результатом якої повинна бути продаж майна та припинення суб’єкта підприємницької діяльності – банкрута, є імперативною. Це відповідно до теорії права зобов’язальні норми, оскільки встановлюють юридичний обов’язок особи (осіб) здійснювати певні дії. Ліквідатор є головним виконавцем, зобов’язаним від імені боржника продати майно і підготувати юридичну особу до припинення (ліквідації).

Що являє собою термін в 12 місяців з точки зору права? Це час надається учасникам процесу для задоволення їхніх громадянських прав за рахунок майна боржника. Для надання ліквідатору процесуальних повноважень суд вводить ліквідаційну процедуру, яка прямо випливає з припису норми ч.1 ст.37 закону. Адресат, тобто суб’єкт припису про встановлення строку процедури, – господарський суд. Для суду (і тільки для нього) ця норма є імперативною. Тобто в постанові про визнання боржника банкрутом суд повинен зазначити, що процедура відкривається на термін 12 місяців. Ніяких розпоряджень для інших учасників виробництва та ліквідатора, що стосуються обмеження термінів, а також заборон для господарського суду щодо можливості скорочення або продовження термінів процедури ч.1 ст.37 закону не містить. У ній йдеться про терміни судової процедури ліквідації банкрута (ст.7), що дає нам право вважати її класичною нормою процесуального права. Призначення норм процесуального права полягає у правовому регулюванні так званих організаційних суспільних відносин, забезпеченні процедур, форм реалізації або захисту норм матеріального права. Процесуальні норми завжди мають процедурний характер, вони адресовані в першу чергу суб’єктам, наділеним владними повноваженнями щодо прийняття і застосування норм матеріального права, і містяться в процесуальних законах (ЦПК, ГПК, КАС, КПК). Особливістю закону є те, що він містить норми як матеріального, так і процесуального права. Для повного з’ясування значення положень даного акту потрібно звертатися до норм ГПК, які повинні субсидіарно застосовуватися при провадженні у справі про банкрутство. Так, приписи ст.53 ГПК дають вичерпну відповідь на питання, як діяти після закінчення 12 місяців, встановлених судом для вчинення процесуальних дій з ліквідації банкрута. Норма має назву «Відновлення та продовження процесуальних строків». Її зміст передбачає, що «за заявою сторони, прокурора чи з своєї ініціативи господарський суд може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Призначені господарським судом строки можуть бути ним продовжені за заявою сторони, прокурора або за власною ініціативою». Оскільки термін ліквідації в 12 місяців відповідно за буквальним змістом закону встановлюється судом, то відповідно до теорії термінів і норм ГПК він може бути продовжений судом без всяких умов. Також термін може бути скорочений судом, якщо ліквідація здійснена раніше і, наприклад через 6 місяців, подані до суду звіт та ліквідаційний баланс, який підлягає затвердженню.

Як видно, досліджуване нами положення є абсолютно певним, воно з вичерпною конкретністю і повнотою встановлює адресата дії, його права та обов’язки. Застосована один раз господарським судом, ця норма права вичерпує свою дію і порушити цю норму в майбутньому неможливо. Тому законодавець не встановив обмежень як для скорочення, так і для продовження процедури ліквідації, а залишив відкритим питання продовження термінів ліквідаційної процедури, поставивши в залежність від фактичних обставин справи. Як показує практика, це правильно і розумно. Припис лише підтверджує припущення, що український законодавець мудрий, знає результати судової практики попередніх років щодо регулювання і здійснення в державі процедури ліквідації банкрутів.

З’ясовуючи, чому майно не продано протягом терміну ліквідації, суд має встановити причини невиконання всіх дій з продажу активів і виконанню інших обов’язків учасниками виробництва і, виходячи з об’єктивної їх правової оцінки, вжити передбачені законом і нормами ГПК заходи впливу на учасників справи.

Водночас термін ліквідаційної процедури суд зобов’язаний продовжити. За неналежне виконання ліквідатором своїх обов’язків господарський суд може його усунути, стягнути штраф з членів комітету кредиторів за винні дії, пов’язані з незабезпеченням контролю за роботою ліквідатора та недотриманням термінів ліквідації (ст.83 ГПК), винести окремі ухвали або відправити повідомлення (ст.90 ГПК).

Це означає, що тільки в кожному конкретному випадку можна визначити той арсенал матеріально-процесуальних засобів, які необхідно застосувати у справі про банкрутство. Лише на основі аналізу можна говорити про можливих і необхідних для проведення ліквідації суб’єкта господарювання термінах судової процедури. Тому в першу чергу не терміни повинні визначати характер і зміст діяльності ліквідатора, а сумлінність і повнота здійснення покладених на нього законом повноважень.

Мета управління майном банкрута

Буквальний зміст ч.6 ст.45 закону такий: «У разі якщо на момент закінчення терміну ліквідації залишилися непроданими активи боржника і негайний продаж матиме наслідком істотну втрату їх вартості, ліквідатор передає такі активи в управління певним господарським судом юридичній особі, яка зобов’язана вжити заходи з продовження погашення заборгованості кредиторів боржника за рахунок отриманих активів. Ліквідатор у разі потреби передачі активів боржника, які залишаються непроданими на час закінчення процедури ліквідації, в управління іншій юридичній особі погоджує кандидатуру такої особи з комітетом кредиторів і звертається до господарського суду з відповідним клопотанням. Таке клопотання ліквідатор надає господарському суду не пізніше ніж за два місяці до завершення процедури ліквідації і зазначає в ньому обсяг активів, які продавалися і не були продані, причини нездійснення продажу, а також загальну суму незадоволених вимог кредиторів».

Мовознавчий і телеологічний аналіз цієї норми показує, що в процедурі ліквідації майнові активи повинні продаватися за максимально можливою ціною, щоб виключити істотні втрати їх вартості. Очевидно, розглядаючи перспективи продовження процедури ліквідації, комітет кредиторів може прийняти рішення про завершення ліквідації банкрута та про клопотання перед судом про припинення провадження у справі. Якщо комітет кредиторів дійде висновку, що продовження термінів ліквідації призведе до витрат, які суттєво зменшать конкурсну масу і, відповідно, кредитори отримають менше порівняно з передачею залишків активів на реалізацію третій особі, то комітет кредиторів приймає рішення про таку передачу майна. Мета передачі майна в управління – погашення вимог за його рахунок. Третя особа продовжить задовольняти вимоги кредиторів після припинення провадження у справі.

Передача майна в управління може здійснюватися на умовах мирової угоди, учасниками якого повинні бути боржник, кредитори і третя особа, яка бере на себе виконання зобов’язань боржника (ст.79 закону).

Використовувані в нормі права словосполучення «у разі необхідності передачі активів», «узгодження кандидатури особи з комітетом кредиторів», «звернення комітету кредиторів з клопотанням до господарського суду» вказують на диспозитивний характер цієї норми. Вона діє тільки тоді, коли комітет кредиторів вважає за необхідне врегулювати поведінку кредиторів. Це матеріальна норма, оскільки її об’єктом виступають майнові відносини учасників судового процесу. Норма, крім того, уповноважує, оскількі встановлює суб’єктивні права, тобо дозвіл на здійснення кредиторами (комітетом) активних дій. Питання про необхідність здійснення цих дій не залежить від суду. У той же час реалізація права відбувається після процесуальної перевіркі намірів сторін – на підставі ухвали суду.

Розшифроване положення

Юридичний та логічний аналіз положення ч.6 ст.45 закону вказує на те, що передача майна іншій особі може відбутися лише на підставі угоди (правочину). Очевидно, что угода повинна бути укладена до закінчення терміну процедури ліквідації. Процедура ліквідації повинна бути припинена ( закінчена) внаслідок такої угоди. В арсеналі закону, крім звіту ліквідатора, є тільки один спосіб припинення виробництва – мирова угода.
Припис про те, що юридична особа, якій передаються в управління майнові активи, визначає господарський суд, вказує на те, що запропоноване комітетом кредиторів юридична особа повинна бути перевірено судом і ухвалою суду залучено в участь у справі для отримання певного процесуального статусу для укладення з ним мирової угоди.

При цьому слід допустити, що боржник у такому випадку отримує право на подальше здійснення господарської діяльності, оскільки не ліквідується.

Висновок, який можна зробити з досліджуваної норми, вказує на те, що право передати майно для продажу іншій особі належить виключно кредиторам в особі комітету кредиторів. Отже, непродані активи боржника можуть бути передані на реалізацію (в управління) конкретному юридичній особі лише в результаті волевиявлення кредиторів і тільки на підставі мирової угоди. Кредитори мають право не застосовувати дану норму, коли це суперечить або не відповідає їх інтересам.

Можлива ситуація, коли вартості залишку непроданих активів достатньо тільки для часткового задоволення вимог кредиторів, а інші конкурсні кредитори та й сам боржник не хочуть укладати угоду про прощення не покритій активами частини боргу. Їх влаштовує тільки ліквідація банкрута. У такому випадку можливий інший алгоритм вирішення кредиторами долі залишків неліквідного майна, який також дасть можливість кредиторам передати майно для продажу з розстрочкою платежів набувачем, наприклад шляхом передачі третій особі залишків майнових активів (майна та майнових прав) боржника з укладенням договору переведення на нього частини боргів за вимогами кредиторів у межах вартості отриманих активів. Таким третьою особою може бути як юридична, так і фізична особа, в тому числі фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності. Сам же банкрут підлягає ліквідації на підставі звіту ліквідатора (ст.46, п.6 ч.1 ст.83 закону).

Очевидно, що в аналізованому акті прямо говориться про термін, необхідному для здійснення всіх заходів щодо продажу майна банкрута та розрахунків з кредиторами, тобто для досягнення мети правового регулювання. Термін ліквідації, як період часу, за який ліквідатор поступово припиняє зобов’язальні (відносні і абсолютні) правовідносини, є категорією матеріального права. Саме воно регламентує поведінка (діяльність) суб’єктів відносин банкрутства, визначає зміст первинних прав та обов’язків. Тому думається, що термін ліквідації може не збігатися з терміном ліквідаційної процедури, а залежати від кількості майна, його якості і складу, а також від інших об’єктивних і суб’єктивних факторів. Наприклад, наявність у боржника цінних паперів (векселів, акцій у капіталі інших акціонерних товариств) тягне за собою інший порядок продажу, аніж передбачений в законі для продажу майна, зумовлює наявність інших правовстановлюючих та реєстраційних документів, що не така поведінка сторін у справі.

Оскільки норми процесуального права повинні «обслуговувати» норми матеріального права, останні мають пріоритет і вплив на процес. Отже, для виявлення характеру і змісту процесуальної норми потрібно проаналізувати, наскільки вона відповідає тим суб’єктивним правам, які визначені в матеріальній нормі права, тобто простежити зв’язок від норми матеріального права, а не навпаки.

Використовуване законодавцем словосполучення «з метою продовження погашення заборгованості», крім мети, не визначає засоби «управління» і не обмежує одержувача майна у виборі способу розпорядження ним. Звідси випливає, що під передачею майна в управління, оскільки закон не передбачає іншого, можна розуміти як передачу права власності на майно іншій юридичній особі, так і передачу в управління на інших умовах, які визначаються цим законом і нормами ЦК і ГК. Порядок та строки сплати кредиторам вартості отриманого третьою особою майна повинні визначатися угодою.

У вітчизняному законодавстві є подібне регулювання відносин банкрутства. Так, зазначена норма повністю відтворює зміст ч.6 ст.52 закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», відповідно до якої активи ліквідованого банку передаються ліквідатором (Фондом гарантування вкладів фізичних осіб) в управління встановленим ним юридичній особі, яка продовжує погашення заборгованості кредиторів банку за рахунок отриманих активів. Водночас певний даним законом термін ліквідації банку в 1 рік передбачає можливість неодноразового продовження термінів ліквідації до 3 років залежно від обсягу активів (чч.5, 6 ст.44 цього акта).

Слід зазначити, що сфері банківської діяльності властива своя специфіка правового регулювання. Банк є особливим фінансовим суб’єктом правовідносин, його діяльність веде до виникнення значної кількості кредиторів – юридичних і фізичних осіб. Звідси випливає особливість ліквідаційної процедури, коли потрібно враховувати характер активів банку, фінансові можливості, значна кількість кредиторів – фізичних осіб. Ототожнювати банкрутство банку і підприємства можна лише досить умовно. Відповідно, не всі правові засоби будуть універсальними. Втім, схожість правил регулювання аналогічних відносин – ліквідації великих обсягів майна банкрута, передбачених законом «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», вказує на те, що до відносин ліквідації великих підприємств логічно і правильно застосовувати правило про продовження термінів ліквідації.

Отже, виходячи з буквального змісту зазначеної норми і з наведених міркувань, не можна однозначно з’ясувати її призначення для правовідносин ліквідації банкрута, що викликає необхідність її тлумачення.

Мирова угода з відстрочкою на рік

Під час розгляду положень закону про банкрутство виникає питання: чи можна примушувати сторони до укладення мирової угоди через закінчення 12 місяців ліквідації банкрута? Сама постановка питання про примус до мирової угоди у юриста викликає внутрішній опір. Примус завжди передбачає загрозу покарання за певні порушення або настання інших негативних юридичних наслідків.

Мирова угода у справі про банкрутство – це домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та / або розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів. Прийняття комітетом кредиторів рішення про укладення мирової угоди припиняє дію процедури ліквідації (ч.8 ст.77), а факт затвердження господарським судом мирової угоди є підставою для одночасного припинення провадження у справі про банкрутство (ч.6 ст.81).

Отже, якщо світовим є угода (домовленість), то напрошується логічний висновок, що будь-який примус до його укладення неприйнятно. Твердження, що миру можна досягти шляхом примусу, нелогічно. Це не відповідає загальними принципами цивільного законодавства – положенням про:

  • неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією та законом;
  • свободі договору;
  • судового захисту цивільного права та інтересу;
  • справедливості, добросовісності та розумності.

Якщо допустити, що сторони зобов’язані укласти мирову угоду у справі про банкрутство, основною умовою якого є передача майна банкрута якомусь юридичній особі для подальшої комісійного продажу, то законодавець мав би прямо передбачити наслідки неукладення такої угоди. Тобто закон мав би встановити, що провадження у справі про банкрутство припиняється, а майно, яке залишилося непроданим, конфіскується в дохід держави, або реквізують з передачею залишків активів в управління юридичній особі – торговцю, визначеним господарським судом, або майно залишається власникам безкоштовно з прощенням боргів банкрута і т.п.

Всі такі результати можна було б вважати негативними юридичними наслідками, покаранням недбайливих кредиторів та ліквідатора за невміння продати активи боржника протягом 12 місяців. На додаток можна було б ще передбачити і покарання для всіх, причетних до справи про банкрутство: арбітражних керуючих, суддів всіх інстанцій.

Небажання кредиторів передати майно торговцю, а не продавати його в ліквідаційній процедурі викликає ситуація, коли ліквідатор виконав колосальну роботу з повернення активів з чужого незаконного володіння саме під кінець 10-12 місяців строку ліквідаційної процедури, тільки закінчив формування ліквідаційної маси, в яку входять, наприклад , об’єкти нерухомого майна, цілісний майновий комплекс банкрута державної форми власності або з іноземними інвестиціями, що мають багатомільйонну вартість. Виходить, вся робота численних кредиторів та ліквідатора виконувалася для когось, для якогось торговця, визначеного судом?

Для такого способу правового регулювання законодавець мав би поставити метою конкурсного виробництва не захист основоположних громадянських прав, інтересів і свобод осіб, а лише процесуальний результат – закінчення процедури ліквідації банкрута за 12 місяців. Тобто слід було б діяти за принципом «термін процедури насамперед». Втім, закон не містить подібних умов і наслідків незавершення ліквідації банкрута, що підтверджує проголошений нами тезу про мудрість законодавця.

Прогнозований результат – мирно віддати майно торговцю? Результат фантастичний, але не правовий. Таким чином не можна досягти визначеного законом результату.

Чи можна припинити ліквідацію?

Припинення процедури ліквідації боржника у справі про банкрутство без припинення провадження у справі неможливо. Відповідно до ст.83 закону передбачено певні підстави для припинення провадження у справі, які не є вичерпними. До них можна додати таку підставу, як затвердження судом мирової угоди. Втім, таких підстав для припинення справи, як, наприклад: закінчення 12 місяців ліквідації банкрута; неподання ліквідатором звіту та ліквідбаланса, порушення ліквідатором термінів продажу майна банкрута; неналежне виконання ліквідатором та членами комітету кредиторів своїх обов’язків – закон не містить.

Це означає: щоб спробувати втілити в життя тезу про обов’язковість припинення провадження у справі після закінчення 12 місяців ліквідації, потрібно звертатися до норм ГПК. Вони передбачають можливість завершення провадження у справі позовного провадження на підставах, передбачених у стст.80, 81, без винесення рішення по справі, а також з винесенням рішення за результатами розгляду спору по справі про задоволення позову або про відмову в ньому.

Рішення (ухвалу) про відмову у продовженні строку ліквідації та про припинення провадження у справі у зв’язку із закінченням 12-місячного терміну ліквідації не можна прийняти – це буде явний свавілля. У такому випадку права учасників процедури банкрутства залишаються порушеними, а обов’язки – невиконаними, що породжує правову невизначеність:

  • банкрут не ліквідовано;
  • майно не продано;
  • вимоги кредиторів не задоволені і т.п.

А що робити далі? Відповіді немає. Сторони потрапляють в правовий вакуум. Вирішувати ці питання через аналогію закону чи права – не найвдаліший шлях, оскільки банкрутство регулюється спеціальними нормами, які враховують специфіку відносин.

Визначення про залишення заяв кредиторів без задоволення у зв’язку з закінченням 12-місячного терміну ліквідації та неподанням комітетом і ліквідатором без поважних причин звіту та ліквідаційного балансу має такі ж наслідки.

Прийнятною можна було б вважати норму про укладення сторонами мирової угоди та припинення провадження у результаті затвердження угоди господарським судом (ст.80 ГПК). Втім, для справи про банкрутство це підстава також є неприйнятним, оскільки законом встановлено свій, відмінний від ГПК, спеціальний порядок укладення мирової угоди у формі судової процедури (стст.7, 77-81).

Отже, в досліджуваних нами відносинах норми ГПК не можна застосувати для припинення (завершення) провадження у справі про банкрутство.

Викладене підтверджує нашу тезу про те, що юридична особа, у якої в ліквідаційній масі є майно, повинно ліквідуватися протягом часу, який є достатнім, але не раніше ніж до настання факту, що має юридичне значення для справи про банкрутство, – до повного продажу майна та здійснення усіх заходів, передбачених законом щодо ліквідації банкрута, розрахунків з кредиторами і затвердження судом звіту ліквідатора. Або через затвердження судом мирової угоди.

Твердження, що 12 місяців процедури ліквідації суб’єктів господарювання є імперативом, що цей термін не можна перевищувати, на нашу думку, таїть у собі небезпеку не тільки перетворення відносин банкрутства в проблему для учасників виробництва або судової системи, але й може викликати негативну оцінку міжнародних експертів, негативно вплинути на інвестиційний клімат в державі.

Так, якщо після закінчення 12-місячного строку суд ліквідує банкрута незалежно від стану продажу майна, то ліквідатором банкрута слід вважати не арбітражного керуючого, а суд, що застосовує адміністративний примус для припинення судової ліквідації. Боржник і кредитори усуваються від процесу. Третя особа набуває право безконтрольного розпорядження майном за відсутності гарантій його збереження і розрахунків. Це для сторін нові відносини, належним чином не врегульовані. Тобто створюються умови для різного роду зловживань. Так, зацікавлені особи можуть навмисно затягувати судовий процес з метою передчасної ліквідації суб’єкта господарювання та виведення його майна з-під контролю суду і кредиторів.

Утворюється особлива категорія суб’єктів господарювання, зацікавлених у передачі їм майна, яке, по суті, вже не має власника. У торговців чужим майном така ситуація викличе нездоровий інтерес, що призведе до спроб створити перешкоди для продажу майна. Для цього можуть використовуватися зловживання правом (процесуальні диверсії), щоб домогтися негативного результату для прав кредиторів і боржника на догоду торговцям. Такого бути не повинно.

Ми вважаємо, що затвердження про обмеження терміну ліквідаційної процедури 12 місяцями є помилковим. Для учасників справи про банкрутство з ч.1 ст.37 закону, на нашу думку, слід лише неписана процесуальна презумпція, що всі дії щодо ліквідації банкрута повинні бути завершені протягом 12 місяців. Але презумпція – це припущення, а не юридичний факт. Вона повинна наблизити норму права до реального життя і суспільним відносинам, закріпити корисні для суспільства тенденції їх розвитку. Презумпція відображає правові очікування учасників відносин ліквідації щодо задоволення їх вимог, а не реальні обставини або факти, що мають юридичне значення. Отже, зазначена презумпція не є (і не може бути) основою правової норми щодо термінів ліквідації банкрута. Тому неписана презумпція щодо терміну ліквідації, яка на практиці може виявитися фікцією, не має юридичного значення.

Як справедливо зазначають дослідники в посібнику «Новітнє вчення про тлумачення правових актів», ігнорування реальності при тлумаченні актів законодавства, якщо таке тлумачення суттєво впливає на цю реальність і може спричинити за собою непередбачувані наслідки, явно нерозумно, а тому неприпустимо, оскільки в кінцевому підсумку веде до порушення принципу верховенства права.

Отже, суд повинен служити інструментом у руках кредиторів, тому повинен встановити новий термін для продажу майна. Новий термін, як і термін в 12 місяців, який вже минув з дня відкриття ліквідаційної процедури, повинен бути розумним, зумовленим фактичними обставинами справи. За таким алгоритмом діяльності суду буде виконано завдання процедури ліквідації та досягнута мета правового регулювання відносин банкрутства.

Підводячи підсумки

Проаналізувавши положення закону, можемо сказати наступне.

  1. Для учасників справи про банкрутство з ч.1 ст.37 закону випливає, що всі дії щодо ліквідації банкрута повинні бути завершені протягом 12 місяців. Але це припущення, а не юридичний факт, яка не є (і не може бути) основою правової норми щодо термінів ліквідації банкрута.
  2. Норма права про передачу майна юридичній особі в управління, передбачена ч.6 ст.45 закону, не є імперативною. Вона не може вважатися підставою для припинення провадження у справі про банкрутство, а визначається як правова можливість кредиторів по своїй волі припинити дію процедури ліквідації і перейти до укладення мирової угоди.
  3. Для комісійного продажу можуть бути передані незначні залишки майна банкрута, які за рішенням комітету кредиторів вигідніше продати, не продовжуючи ліквідаційну процедуру, через комісійну торгівлю.
  4. Після закінчення 12 місяців термін ліквідаційної процедури може бути продовжений господарським судом на вимогу комітету кредиторів на розумний термін, необхідний для завершення ліквідації банкрута шляхом продажу його майна та прийняття всіх інших заходів, передбачених законом.
  5. Майно банкрута належить кредиторам, і право на нього має захищатися як право власності, яке відповідно до Конституції є непорушним. Реквізиція або конфіскація (вилучення) майна у справі про банкрутство неприпустима.
  6. Твердження про те, що майно банкрута, яке залишилося непроданим в ліквідаційній процедурі протягом 10-12 місяців, підлягає обов’язковій передачі організації торгівлі, не грунтується на нормах і приписах закону, виникає з неправильного розуміння природи і цілі права банкрутства (конкурсного права), грунтується на інтуїтивному тлумаченні норми права.
  7. Господарський суд не має своїх інтересів у справі, створює умови для реалізації прав сторін і учасників проваджень у справах про банкрутство, привертає до відповідальності осіб, які не виконують вимоги суду, контролює поведінку сторін, в тому числі з метою дотримання ними процесуальних строків.
  8. Права та обов’язки учасників провадження у справі про банкрутство повинні здійснюватися виключно в рамках судових процедур, визначених законом. Задоволення вимог кредиторів в ході ліквідації суб’єкта господарювання можливе лише в рамках провадження у справі про банкрутство.

Будемо сподіватися, що кожен фахівець, детально проаналізувавши норми законодавства, зможе поставити в потрібному місці знак пунктуації в назві статті.

Автор: Павло Прігуза, кандидат юридичних наук; Олег Васьковський, кандидат юридичних наук; Леонід Талан, кандидат юридичних наук
Джерело: Закон і Бізнес

Стаття опублікована у вівторок, 18.02.2014, у категорії Право, суди. Ви можете відслідковувати відповіді на цю статтю за допомогою RSS 2.0.

Написати відповідь


× 2 = чотири

--


Календар публікацій

Лютий 2014
П В С Ч П С Н
« Січ   Бер »
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
2425262728